пʼятниця, 23 вересня 2016 р.

Чотирнадцята неділя після П'ятидесятниці (Мт 22:1 - 14). Притча про весільний бенкет.


Ісус, озвавшися, знову заговорив до них у притчах: 2. «Царство Небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля. 3. Він послав своїх слуг кликати запрошених на весілля, але вони не хотіли прийти. 4. Тоді він знову послав інших слуг, кажучи: Мовте запрошеним: Ось я обід мій зготував: зарізано волів та підгодовану худобу все готове, ідіть на весілля. 5. Та ті тим знехтували й пішли собі, хто на власне поле, хто до свого крамарства; 6. інші ж, схопивши слуг, познущалися з них і повбивали. 7. Розгнівався цар і вислав військо, яке вигубило тих убивців, а їхнє місто спалило. 8. Тоді він мовив своїм слугам: Обід - готовий, але запрошені були негідні. 9. Підіть, отже, на роздоріжжя і, кого лише здибаєте, кличте на весілля. 10. Вийшли ці слуги на дороги й зібрали всіх, кого тільки спіткали - злих і добрих, так що весільна світлиця була гостей повна. 11. Як же ввійшов той цар, щоб подивитися на гостей, побачив там чоловіка, що не був убраний у весільну одіж:, 12. і сказав до нього: Як то ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі? А той мовчав. 13. Тоді цар промовив до слуг: Зв'яжіте йому ноги й руки та й киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів. 14. Багато бо покликаних, але вибраних мало.»
За браком часу нижче пропоную кілька думок кількарічної давності, які, сподіваюся, не втратили своєї актуальності.
Завдяки притчі про весільний бенкет Ісус розповідає про природу сотвореного Богом всесвіту, та особливе місце та призначення людини в ньому. Згідно свідчень зафіксованих в синоптичних Євангеліях, в основі Божого погляду на світ  стоїть ідея Царства Небесного (так завжди каже Матей, оскільки  його адресатами були християни, які походили з юдейського середовища, в якому згідно довшої традиції основаної на другій заповіді Декалогу, Боже ім’я не вживалося, а замінювалося іншим словом; Марко та Лука говорять про Царство Боже). Для східних народів слово "Царство" (малкута) означало ефективну, чинну, дієву владу царя та його законів на всій йому підвладній території, та  ніколи не розумілося абстрактно. Вся Біблія від першої до останньої сторінки є дуже промовистим свідченням про цю надзвичайну роботу, яку Бог здійснює у Своєму Царстві. Цю подиву гідну та водночас драматичну історію (від Буття до Одкровення) Божої мета-повісті, яка властиво є правдивою історією світу, коротко можна представити кількома словами, за якими стоять цілі історичні епохи та надзвичайні події: створення, гріхопадіння, Ізраїль, Христос, Церква, Нове створіння.
В Євангелії цієї неділі Матей піднімає питання, яка не є легким ні для наших вух ні для нашого серця – наскільки зрілим та серйозним є наше ставлення до всього того, що Бог зробив і надалі робить в історії для нашого спасіння?  Очевидно, що нам є легше сприймати уривки про те, що Бог утре кожну сльозу (Одкр 21:4) ніж попередження про суд, плач та скрегіт зубів. Проте притча Ісуса, яку він розповідає в останні дні свого служіння після акції в храмі (Мт 21:12–17) та притчі про злочинних виноградарів (21:33–46), вказує, що існує й інша реальність, яка зумовлюється рішеннями та поставою людей. 
Крейг Бломберг аналізуючи цю притчу підкреслює наступні основні теми:
1). Бог кличе до свого Царства багато різних людей;
2). Відверта відмова прийняти Боже запрошення накликає вічне покарання; 
3). Нездатність людини, яку Бог покликав, приготуватися належним чином, виявляється таким же ж гріхом та карається вічною карою.
Контекст притчі вказує, що першу групу складають вороже налаштовані до Ісуса юдеї, а другу – майбутні учні, які не здатні «сплатити ціну учнівства».[1]
Отже, маємо певну тріаду: Цар, який запрошує всіх; гості які відмовилися прийти; чоловік без весільної одежі. Якщо добре проаналізуємо причини тих, хто зігнорував запрошенням царя і тим виявив не тільки брак пошани, але й відмову визнавати Його суверенітет, то дійдемо висновку, що вони сміхотворні. Випадок з чоловіком, якого виглядає забрали з вулиці, також не є такий драматичний, як виглядає на перший погляд. По перше, настійливість прийти на бенкет  на сході сприймалася як люб’язність та ласкавість господаря; по друге – ніде не вказано, що гість був бідний та не мав часу вдягнутися належним чином; по третє – на сході існував такий звичай (зафіксований також для інших епох стародавнього світу), що цар сам роздавав гостям святкову одежу, так що чоловік без святкової одежі свідомо знехтував царський дар.[2] 
Н. Т. Райт відзначає, що «є різниця між цим щирим запрошенням та нашим сьогоднішнім бажанням почути, що Бог любить всіх нас не залежно від наших вчинків. Коли каліки та сліпі прийшли до Ісуса, Він не сказав їм: «ви гарні й такі як є», але зцілив їх. Коли до нього прийшли блудниці й митарі, Його любов не дозволила їм залишатися в темряві – й самі ці люди і все їхнє життя змінилися на краще.  В глибині душі  ніхто насправді не вважає, що Бог хоче залишити нас такими якими ми є. Бог любить навіть серійних вбивць та розбещувачів малолітніх; Він любить безжалісних та зарозумілих бізнесменів; Бог любить владних матерів, які калічать життя своїх дітей. Але сутність Божої любові полягає в тому, що Він жадає кардинальних змін всіх цих злодіїв, ненавидячи їхні вчинки. Вкінці кінців, як благий Бог, Він не може допустити таких людей до участі в святкуванні на честь Свого Сина, якщо вони не бажають змінюватися… В цій притчі Ісус використовує символи: весільний одяг – це любов, справедливість, милість і святість Царства Божого. Якщо ви відмовляєтеся від такого вбрання, значить вам не місце на бенкеті».[3]
Отже цієї неділі Царство Боже представлено як бенкет – відомий в юдаїзмі образ радощів та тріумфу в кінці часів. Ап. Павло уточнює про що насправді йдеться: «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм 14:17). Праведність – як правильні стосунки з Богом та ближніми,  та мир і радість у Св. Дусі – як наслідок цієї праведності.
Яким є моє відношення до того всього, що  Бог благодаттю Св. Духа дарує мені у Своєму Єдинородному Сині ? Як я ціню цей весільний одяг подарований мені у Хрещенні? Як кожної неділі відповідаю на запрошення до Євхаристійного столу ? Як все це разом допомагає мені змінюватися та бути сином чи дочкою Царства, тим самим утверджуючи його в сьогоднішньому світі ?



[1] Blomberg C. L., Interpeting the Parables, Downers Grove 1990, 238
[2] Там же – 237
[3] Wright NT., Matthew for Everyone Part 2 (New Testament for Everyone). SPCK. Kindle Editionp. 82-84


субота, 17 вересня 2016 р.

Тринадцята неділя після П'ятидесятниці - притча про злочинних виноградарів (Мт 21:33-46).


Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. 35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. 37. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб'ємо його й заберемо собі його спадщину. 39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?» 41. «Лютих люто вигубить», - відповіли йому, - «а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно.» 42. Тоді Ісус сказав їм: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших. 43. Тому кажу вам: Відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його. 44. Хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить.» - 45. Почувши ці притчі, первосвященики й фарисеї зрозуміли, що він про них говорить. 46. І намагалися схопити його, та боялися людей, бо ті мали його за пророка.
Ситуаційний контекст (що Матей хотів сказати своїм сучасникам). Найважливіше навчання в цій притчі – її христологія. Якщо пророки СЗ зображені в ній як слуги (Мт 21:3436), то Ісус як «возлюблений Син» (Мт 21:37; пор. Лк 20:13). Він не є просто найкращий чи улюблений слуга. Він настільки різниться від пророків СЗ, що потрібно застосовувати якісно інші категорії на Його означення. І тут порушується питання «онтологічної» унікальності Сина. Унікальна роль Ісуса як «наріжного каменя Церкви» (Мт 21:42; пор. Лк 20:17; Ді 4:11–12; Eф 2:20; 1 Кор 3:11) продемонстрована цитатою з Пс 118:22. Кожна особа буде суджена на підставі свого ставлення до Ісуса (Мт 10:26; пор. Лк 9:26; 12:8–9; Ді 4:12). Опис Сина як спадкоємця (Мт 21:38) також має христологічне значення, адже тут Він виступає як майбутній Господар виноградника.
У конкретному часовому вимірі досліджувана притча – це розповідь про Ізраїль, котра досягає кульмінації в суді. Як і в деяких інших притчах, Ісус розвиває вже добре відому біблійну тему (в цьому разі – з Іс 5:17 і Пс 79). Він далі пояснює акцію в Храмі і, через алюзії на Ісаю, виправдовує її: знову, як і в дні Ісаї, Храм заслуговує пророчого викриття і навіть посланої від Бога загибелі. Господар, який посилав слуг і сина й побачив їх відкинутими, прийде і стратить виноградарів, а виноградник віддасть іншим. Швидше за все, тут йдеться про майбутнє зруйнування Єрусалима: Ісусова акція в Храмі була символом майбутнього осуду. Розказана притча представляє більш широкий розповідний контекст, спираючись на ізраїльську пророчу традицію та претендуючи на підведення цієї традиції до кульмінації – кульмінації, в рамках котрої розіграна притча має сенс. Таким чином, притча пояснювала акцію Ісуса, а також (шляхом екстраполяції) – майбутню дію Бога Ізраїля (хоча акцент на цьому менший, ніж часто думають)[i].
Матей наголошує, що первосвященики й фарисеї добре усвідомлювали, що в притчі мовиться саме про них  (зрозуміли, що про них говорить). А факт, що вони відчували страх перед народом (боялися людей), є черговим свідченням, що намагання вбити Ісуса – не просто емоційна реакція, а обдуманий вчинок.
            Описом реакції релігійної еліти Матей показує, як притча, котру розповідав Учитель, здійснюється на очах: Ісус, законний спадкоємець стародавніх пророків, прийшов завершити їхню справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя і явити Божу благодать усьому світові. Натомість він, приховавши благодать тільки для себе, жив неправедним життям і вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця (пор. Лк 19:41–44)[ii].
Проте Ісус каже, що Бог, який мав судити язичників, прийде судити Ізраїль, а відкинутий Месія (Пс 118:22) – в. 21:42, після приниження (Іс 8:14–15) буде прославлений (Дан 2:44–45) – в. 21:44.
Наразі ж Матей додає до ланцюга нечестивих намагань та пошуків ще свідчення про богохульні наміри лідерів народу – після урочистого в’їзду в Єрусалим, коли народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (21:1–11), та Його акції в храмі (21:12–17), притча про виноградник (21:33–46) стала третьою з довшої низки основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, котре багато коментаторів розглядають як помазання Месії, – Мр 14:3–9; Мт 26:6–13; Лк 7:36–50), що в результаті призвели до смерті Христа[iii].
Сучасний контекст (значення для Церкви сьогодні). Цей уривок продовжує тематичну лінію попередніх наративів про свідоме відкинення Ісуса та Його посланництва релігійно-культовими (первосвященики), інтелектуальними (книжники) та політичними (старійшини народу) провідниками Ізраїля.
З притчі можна виокремити принаймні три головні думки[iv]:
1. Бог є багатомилостивим і терпляче чекає, поки Його народ принесе належний плід; чекає навіть тоді, коли народ повстає проти Нього.
2. Прийде час, коли терпеливість Бога закінчиться, й тоді всі, хто Його відкинув, будуть знищені.
3. Божий задум не буде порушений, оскільки Він поставить нових провідників, котрі принесуть плоди, яких не дали попередні виноградарі.
Позачасове значення цього фрагмента полягає в тому, що кому багато дано, від того буде багато вимагатися. Люди, яким більше довірено (провідники), в певному сенсі наражені на більшу небезпеку невиконання своїх обов’язків і нерозуміння суті свого посланництва. Причиною такого засліплення може бути надмірна увага до себе, на шкоду своєму служінню. Їм стає чужою й незбагненною позиція слуг: «Ми слуги негідні, що належало нам зробити, ми зробили» (Лк 17:10). Такі люди цілковито зосереджені на собі, на своїх «досягненнях», величі й гідності, а відтак зовсім закриті на дію Божу. Коли з часом з’ясовується, що справжній Божий план іде всупереч їхнім очікуванням, бажанням чи інтересам, вони виявляються неготовими поступитися своїм, щоб піти за покликом Божим. Така роздвоєність деколи заходить настільки далеко, що доводить до прямої конфронтації з Божою волею та свідомого протистояння їй.
Цікаво, що знову ж таки, на противагу своїм провідникам, простий народ розуміє Божу дію краще і, в цій ситуації, не дає їм легко й відкрито виступити проти Ісуса. Простий народ тут, зауважмо, – не якась певна соціальна верства, а ті люди, котрі сприймають Бога чистим і простим серцем, щиро й без егоїстичних міркувань слідують за Божим покликом.
Цей уривок учить нас пильнувати своє серце, щоб у нього не закралася самовпевненість, переконання, що ми достеменно знаємо дороги Господні. Він вчить зберігати здатність відкриватися до нового, дивуватися, не зупинятися на досягнутому. Вчить будувати своє життя не довкола своїх «досягнень» і «здобутків», а в простоті й відкритості до плану Божого для нашого життя та життя людей, серед яких ми живемо.
P.S. Інші мої думки про цю притчу є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.com/2011/09/21-33-42.html



[i] Wright N. T. Jesus and the Victory of God. Minneapolis: Fortress Press, 1996. (Christian Origins and the Question of God. vol. 2). – P. 498.
[ii] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. P. 237.
[iii] Wright N. T., Ewans C. A. Jesus, The Final Days: What Really Happened. Kindle loc. 87133.
[iv] Blomberg C. L. Interpreting the Parables. – Downers Grove, Ill., 1990. – P. 249.
  

субота, 10 вересня 2016 р.

Дванадцята неділя після П'ятидесятниці. Ісус і багатий юнак (Мт 19:16-26).

Аж ось один приступив до нього й каже: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» 17. Ісус сказав до нього: «Чому мене питаєшся про те, що добре? Добрий є один тільки (Бог). Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей.» 18. «Яких?» - питає його. А Ісус до нього: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, 19. поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого.» 20. Каже юнак до нього: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» 21. «Якщо хочеш бути досконалим», - сказав Ісус до нього, - «піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.» 22. Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно. 23. Тоді Ісус сказав до своїх учнів: «Істинно кажу вам: Трудно багатому ввійти в Небесне Царство. 24. Іще кажу вам: Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство.» 25. Почувши це, учні здивувалися вельми і сказали: «Хто ж тоді може бути спасенний?» 26. Ісус глянув на них пильно й мовив: «У людей це неможливо, Богові - все можливо.»

Сьогодні запрошую разом перейтися текстом недільного читання Євангелія від Матея[i].
Звертання до Ісуса «Учителю» випереджає слова Ісуса про самого себе «Один бо у вас учитель» (23:8).
В книзі Левіт є слова «Тож пильнуйте мої закони і мої ухвали; а тому, хто їх виконує, дають життя. Я – Господь!» (18:5) – тут йшлося про процвітаюче теперішнє (земне) життя. В цьому ж уривку, чоловік запитує Ісуса про вічне життя.  
У своїй відповіді Ісус переключає увагу цього, на перший погляд, ревного чоловіка, з «добрих речей» на  «добру особу» – Бога. В наступній главі притча про виноградик розповідає про Бога, як про доброго Господаря (Мт 20:1–16), а у висловлюваннях у попередній главах Ісус вказує на себе самого, як на «Господаря» (10:25; 13:27). Відтак слова Ісуса «Чому мене питаєшся про те, що добре? Добрий є один тільки (Бог)» (в. 17) запрошують цього чоловіка розпізнати в Ісусі когось більшого ніж просто «учителя» – єдиного кого можна питати про «добре» для вічного життя та Того, котрий може давати накази на зразок «Додержуй заповідей» (в. 17).
Теперішній час ужитий у розповіді та відсутність сполучників між відповіддю Ісуса та черговим запитанням цього молодого чоловіка (юнака – в. 22), вказує на його запал та прагнення як найшвидше дізнатися, які заповіді слід виконувати. Ісус перераховує заповіді з другої частини Декалогу,  які окреслюють між людські стосунки (Вих 20:12–16; Втор 5:16–20) додаючи з поза Декалогу заповідь любові ближнього (Лев 19:18). Серед перелічених заповідей, Ісус не згадує заповіді про пожадання (9 і 10), котрі окреслюють внутрішні бажання людини: можливо Ісус пропускає ці заповіді тому, що частково хоче залишити відкритими двері для особи, яка сказала «Все це я зберіг змалку», частково тому, що здобуття багатств інколи приходить ціною втрати міжособистісних стосунків, частково тому, що планує пізніше сказати своєму співрозмовникові: «Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.» (в.21).
З тим самим запалом (Матей знову не вживає сполучників) юнак стверджує і зразу ж запитує: «Все це я зберіг змалку. Чого мені ще бракує?» (в.20). Запитання «Чого мені ще бракує?» акцентує для Матея та його аудиторії брак більшої праведності, яка потрібна, щоб увійти в Царство Небесне: «Кажу бо вам, що коли ви своєю праведністю не перевищите книжників та фарасеїв, не ввійдете в Царство Небесне.» (Мт 5:20).
На цей раз досить раптово відповідає Ісус: «Якщо хочеш бути досконалим», сказав Ісус до нього, «піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною.» (в. 21). Заклик «бути досконалим» відлунює до слів Ісуса в Нагірній проповіді: «Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий» (Мт 5:48). В контексті Нагірної проповіді цей заклик стосується любові. Іншою конотацією досконалості в Євангелії є зрілість (супровідна обставина досконалості).
Інакше кажучи, брак досконалості, – зрілості, – означає відсутність учнівства, – простого і справжнього учнівства. Матей ніколи не розділяє справжнє учнівство на якісь рівні. Євангеліє також ніколи не представляє досконалість (коли йдеться про людей) як абсолютну безгрішність, але завжди має на увазі помітну відданість певному способу життя та поведінки.
Фігура мови «скарб на небі»  означає просто «вічне життя».
«Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно» (в. 22). «Слово» – відлунює до зерна в притчі про Сіяча (13:19–23; пор. також 7:24,26,28; 15:12; 19:1,11). Нажаль це слово впало не на добрий ґрунт. Фраза «відійшов смутний» (в. 22) творить контраст зі закликом Ісуса «Іди за мною» (в. 21). Слова «мав бо велике майно» (в. 22) ілюструють сказане Ісусом в Нагірній проповіді «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце.» (6:21 пор. також 6:24; 19:23–24). Відхід молодого чоловіка від Ісуса творить ще один смисловий контраст з розповіддю про дітей, котрі приходили до Ісуса (Мт 19:13–15), яку Євангеліє представляє відразу перед розповіддю про цього юнака.
Наступні слова Ісуса в Мт 19:23–26, а головно вислів «Істинно кажу вам» підкреслюють трудність для багатої людини увійти в Царство – вічне життя (Мт 19:16–17). Вказуючи на осіб, які прив’язані до багатств Ісус навіть вживає іронічну гіперболу, котра підкреслює драматичність ситуації: «Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство» (в. 24).
Згідно навчання деяких книг Старого Завіту  (Втор 28:1–14; Йов 1:10; 42:10; Прип 10:22), багатство поєднане з  побожністю вказувало на Божу прихильність. Тепер апостоли дуже добре зрозуміли, що стара парадигма «багатство свідчить про Боже благословення» вже не працює, й тому поставили тривожне запитання: «Хто ж тоді може бути спасенний?» (в. 25). Цей вислів означає те саме, що «увійти в Царство чи вічне життя».
«Ісус глянув на них пильно й мовив: «У людей це неможливо, Богові все можливо.» (в.26). Колись Господь запитав Авраама «Хіба для Господа є щось трудне?» (Бут 18:14). В цьому місці Ісус підкреслює, що божа сила робить те, що не можливе в людей. Бог може не тільки спасти багату особу, але й зробити усе, що Він тільки забажає. Дуже важливо розуміти, що тут Ісус не відповідає на запитання хто може спастися, але вказує апостолам на Того, Хто може спасти, тому, що Він є Всемогутній.
Підсумовуючи можна сказати, що в цьому Євангелії йдеться про прості й фундаментальні істини: важливі не тільки наші зовнішні вчинки, але і їх внутрішня мотивація; бути учнем Ісуса – означає намагатися жити любов’ю, й в такий спосіб просто ставати зрілою особою; важливо розуміти, що вічне життя це невимовний дар Бога для усіх без винятку людей; Бог є більшим ніж усі наші недомагання й єдиний може зробити те, що є неможливим для людей. Врешті Бог в якого ми віримо – це Бог неможливого, Бог великих і чудових несподіванок, який закликає нас до простоти серця, відданої довіри, а відтак і справжньої свободи, щоб бути здатними приймати Його незліченні дари. В цьому і полягає Добра Новина…
Яким з цих підсумків наважимося/ спробуємо поділитися з іншими в робочому ритмі наступного тижня?  

P.S. Інші мої думки на цей уривок Євангелія є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.com/2011/09/19-16-26.html



[i] Думки основані на Robert H. Gundry. Commentary on the New Testament. Verse-by Verse Explanations with a Literal Translation, Baker Publishing Group 2010. рр. 84-85