субота, 27 лютого 2016 р.

Притча про Милосердного Батька та двох блудних синів (Лк 15:11-32).

         
Він сказав далі: «В одного чоловіка було два сини. 12. Молодший з них сказав батькові: Тату, дай мені ту частину маєтку, що мені припадає. І батько розділив між ними свій маєток. 13. Кілька днів потім, молодший, зібравши все, подавсь у край далекий і там розтратив свій маєток, живши розпусно. 14. І от як він усе прогайнував, настав великий голод у тім краю, і він почав бідувати. 15. Пішов він і найнявся до одного з мешканців того краю, і той послав його на своє поле пасти свині. 16. І він бажав би був наповнити живіт світ стручками, що їх їли свині, та й тих ніхто не давав йому. 17. Опам'ятавшись, він сказав до себе: Скільки то наймитів у мого батька мають подостатком хліба, а я тут з голоду конаю. 18. Встану та й піду до батька мого і скажу йому: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе! 19. Я недостойний більше зватися твоїм сином. Прийми мене як одного з твоїх наймитів. 20. І встав він і пішов до батька свого. І як він був іще далеко, побачив його батько його й, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його. 21. Тут син сказав до нього: Отче, я прогрішився проти неба й проти тебе. Я недостойний більше зватись твоїм сином. 22. А батько кликнув до слуг своїх: Притьмом принесіть найкращу одіж, одягніть його, дайте йому на руку перстень і сандалі на ноги. 23. Та приведіть годоване теля і заріжте, і їжмо, веселімся, 24. бо цей мій син був мертвий, і ожив, пропав був, і знайшовся. І вони заходились веселитися. 25. А старший його син був у полі; коли ж він, повертаючись, наблизився до дому, почув музику й танці. 26. Покликав він одного із слуг і спитав, що воно таке було б. 27. Той же сказав йому: Брат твій повернувся, і твій батько зарізав годоване теля, бо знайшов його живим-здоровим. 28. Розгнівався той і не хотів увійти. І вийшов тоді батько й почав його просити. 29. А той озвався до батька: Ось стільки років служу тобі й ніколи не переступив ні однієї заповіді твоєї, і ти не дав мені ніколи козеняти, щоб з друзями моїми повеселитись. 30. Коли повернувся цей син твій, що проїв твій маєток з блудницями, ти зарізав для нього годоване теля. 31. Батько ж сказав до нього: Ти завжди при мені, дитино, і все моє - твоє. 32. А веселитись і радіти треба було, бо оцей брат твій був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся.»       
          Більшість з нас знає цей євангельський текст під досить парадоксальною назвою "Притча про блудного сина." Ця назва трохи не відповідає (або відповідає тільки частково) суті притчі та й богослов'ю 15 глави Луки загалом.  Три притчі в Лк 15 часто називають "Євангелією в Євангелії" оскільки всі три притчі: про загублену вівцю (17), загублену драхму (810) та Милосердного батька, який мав двох блудних синів (1132) вказують на надзвичайну Божу Любов відносно усіх людей, а в особливий спосіб заблуканих, відкинутих та грішників.
          Ці притчі відкривають Бога, який шукає поки не знайде кожну людину (в іншому місці Лука каже, що знайти може навіть в останню хвилину нашого життя, як розбійника на хресті Лк 23:43). Шукає людину, яка в Його очах має таку цінність, що все інше для нього не мов би не існує тоді коли її шукає (Лк 15:8)... Коли ж знайде то не дорікає і не випоминає (котрий раз це вже повторюється...ще раз і більше можеш не приходити...і т. д.), але тішиться як мала дитина і закликає всіх радіти цією подією (Лк 15:67; 910).
          Радість і надія для мене і для Тебе полягає в тому, що за словами Ісуса, Отець постійно виглядає мене і Тебе, бачить кожний відрух мого і Твого серця і завжди перший кидається на зустріч (Лк 15:20) щоб щиро та великодушно, міцно обійняти.
          В Лк 15 йдеться про Бога, який бачить дуже багато й дивиться на мене і на Тебе цілком іншими очима. Він однаково любить і молодшого і старшого і того хто відходить явно та зухвало (на сході попросити в батька часку маєтку за його життя, означало побажати йому смерті), і того хто фізично ніби є поруч, але в серці є відчужений і далекий. Він просто любить, чекає, виглядає і по дитячому кидається на шию.
Притчі в Лк 15, Ісус розповідає для того, щоб фарисеї з книжниками, які нарікали – "цей грішників приймає і їсть разом з ними" – Лк 15:2, могли зрозуміти, як Бог відноситься до тих, які грішать а потім повертаються до Нього. Лука чітко стверджує, що всі три притчі Ісус сказав до них (Тоді Ісус сказав до них цю притчу – в. 15:3). Очевидно, що Ісус ніде не каже, що грішників потрібно приймати такими як вони є – вони повинні розкаятися: заблукана вівця та загублена драхма знаходяться, а блудний син повертається до дому. Однак Ісус інакше ніж його критики розуміє суть покаяння – для його опонентів важливі тільки їх стандарти чистоти та збереження закону, в той час як для Ісуса є дуже важливе щире розкаяння тих, хто йде за Ним.[1] Подібно як друзі пастуха радіють з ним, коли він знаходить заблукану вівцю, а товаришки та сусідки радіють разом з жінкою, яка віднайшла загублену драхму, так і друзі Бога радіють, коли він повертає Свою втрату; виглядає, що критики Ісуса, які шемрали на Нього з приводу Його дружби з грішниками, в дійсності не були друзями Бога.[2] Тому цілком можливо, що Ісус опосередковано натякає книжникам та фарисеям, що й вони потребують покаяння, оскільки не розуміють Божої дійсності – кульмінація історій (про заблукану вівцю та загублену драхму) розрахована на віру юдеїв в те, що дві половини Божого творіння, небо й земля, відповідно до Божого задуму повинні бути в гармонії одне з одним, та, що Боже Царство повинно бути «як на небі так і на землі».[3]
          Щоб бути учасником цієї дійсності, лідери Ізраїлю повинні пережити правдиву переміну розуму і серця – "метанойю", яка б дозволила їм зрозуміти, що Бог Ізраїлю є Небесний Отець, Який  не просто ненавидить гріх, але й «шукає поки не знайде» кожного окремого грішника, щоб коли він захоче повернутися – приготувати для нього бенкет (Лк 15:22–24) та радіти з приводу його повернення разом з цілим Небом (Лк 15:7,10).
          Притчами представленими в Лк 15 Ісус також пояснює суть своєї місії – Він робив те, що робив Бог Отець – діла Ісуса на землі відповідали Божій любові в небесному Царстві, – але на жаль книжники та фарисеї не хотіли цього визнавати.
Сучасна Церква має дуже важливе завдання – бути живим свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса на хресті.[4] Таким чином, "ми проповідуємо Христа розпʼятого"(1 Кор 1:23), "що полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров'ю своєю"(Одкр 1:5).  Бо  "Бог… показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками" (Рм 5:8). Світ, понищений та покалічений через безумну дію гріха, потребує чути слова Доброї Новини, а не тільки докори та моралізування, які не дають сили виконати те, до чого закликають. Багато людей потребують почути, що вони не є полишені самі на себе в тих станах та місцях куди вони самі заблукали манівцями життя – є Хтось, Хто їх постійно шукає поки не знайде (Лк 15:4,8), щоб обдарувати їх  повнотою Свого життя (пор. Йо 10:10). Церква покликана донести світові – всім без винятку, які почуваються не задоволені та не щасливі через своє життя, що замість всього того, що ранило, завдавало болю, спустошувало та руйнувало їхнє життя – Бог пропонує в Ісусі, те, що є життям абсолютно іншої якості, те що ніколи не промине та, що воно є настільки прекрасне та незбагненне для нас (пор. 1 Кор 2:9), що перевершує наші найкращі мрії та сподівання – бо Бог, який все це пропонує – "може зробити куди більше за те, чого ми просимо або що ми розуміємо" (Еф 3:20).
 Єдине, що вимагається від людини, яка б захотіла все це прийняти – віра і навернення (зречення від гріховного життя), яких ми потребуємо, щоб жити Божим життям, яке нам приніс Ісус.[5] Бог, про якого розповідає Ісус – Святий (Інакший). Цей Бог "полюбив людину вічною Любов'ю" (Єр 31:3), і тому, коли грішник повертається до Нього, на небі є  велика радість (Лк 15:7,10). Противники Ісуса бачили, що таке богослов'я радості було не просто теоретичне, але навпаки – приголомшливо конкретне та практичне в Його місії.[6]
"Дії Бога набирають свого драматизму у тому, що в особі Ісуса Христа сам Бог розшукує "загублене ягня" – стражденне і заблукане людство. Коли Ісус у своїх притчах говорить про пастиря, який іде шукати загублене ягня, про жінку, що шукає драхму, про батька, який вибігає назустріч блудному синові і обіймає його, йдеться не лише про слова, а про пояснення власне Його суті і Його вчинків. У Його смерті на хресті Бог повертається проти самого Себе, Він віддає себе на смерть, щоб явитися людству і спасти його – такою є любов у найрадикальнішій формі",  – пише Венедикт XVI.[7]
Ці притчі очевидно покликані привести нас до при задуми: як нам сьогодні потрібно жити, щоб в людей виникали подібні запитання, відповіддю на які ставали б подібні притчі?[8]



[1] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed.184
[2] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament. – Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 2014, 220
[3] Wright N. T. Luke for Everyone, 184
[4] Игумен Инокентий (Павлов), Что такое християнство ? Москва, 2008, 17
[5] Й. Г. П. Флорис, Ідіть Євангелізуйте охрищених, Львів, 1997, 68
[6] T. C. De Rozario, Joy in the parables of Luke 15, 2
[7] Венедикт XVI, Deus Caritas Est. Бог є Любов, Львів, 2008, 12
[8] Wright N. T. Luke for Everyone, 185

субота, 20 лютого 2016 р.

Притча про митаря та фарисея (Лк 18:9 -14).

Для деяких, що були певні про себе, мовляв, вони справедливі й ні за що мали інших, він сказав цю притчу: 10. «Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11. Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13. А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14. Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений.»
          Одним з найпрекрасніших творів ранньої Церкви є гімн присвячений воплоченню Христа в Флп 2:5-11. Однією з двох головних ідей цього гімну є тема кенозису (умалення, применшення) Христа: "Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. 6. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, 7. а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, 8. він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж - хресної. 9. Тому і Бог його вивищив і дав йому ім'я, що понад усяке ім'я, 10. щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, 11. і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.". Дослідження вказують, що цей гімн був написаний арамейською мовою ще в 30-х роках, й через його велику популярність апостол Павло використав його у своєму посланні. Дуже промовистим є факт, що від самого початку Рання Церква усвідомлювала, що Божі діяння стосовно людського роду, а зокрема воплочення, життя, страсті, смерть та воскресіння Ісуса були не тільки виявом грандіозної Божої любові, але також і виявом надзвичайного Божого смирення (пор. Іс 42:2-3; 50:4-6; 53:2-9;  Зах 9:9; 12:10 13:7; Рм 8:3; 2 Кор 8:9;  Еф 5:25; 1 Пт 2:22-24; Мк 14:27;  Мт 8:17; 11:29-30; 21:5; 26:31; Йо 13:12-17 і т. д.).
          В цьому контексті, уривок в  Лк 18:9-14 представляє просту, контрастну притчу з одним основним повідомленням: смирення перед Богом є єдиною правильною та прийнятною для Нього поставою людини. Ніхто не повинен порівнювати себе з іншим з надією себе виправдати. Факт полягає в тому, що Бог приймає кожного в довірливому милосерді, не припускаючи, що хтось має якісь права на отримання благословення за свою діяльність. Запевнення цього милосердя стало доступним для всіх через служіння Ісуса та Його жертовну смерть. Гарантія та запевнення спасіння, котре людина отримує через служіння Ісуса, засновані на Божій милості та благодаті, а не на чиїсь діяльності та заслугах. 
          В посланні до Римлян Св. Павло підкреслює: "Тепер же без закону з'явилася Божа справедливість, засвідчена законом і пророками; 22. справедливість Божа через віру в Ісуса Христа для всіх, хто вірує, бо нема різниці. 23. Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, 24. і оправдуються даром його ласкою, що через відкуплення, в Ісусі Христі: 25. якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх, 26. за час довготерпіння Божого, щоби виявити свою справедливість за нинішнього часу, - щоб він був справедливий і усправедливлював того, хто вірує в Ісуса. 27. Де ж тоді хвальба? Вона виключена. - Яким законом? Діл? Ні, але законом віри. 28. Бо ми вважаємо, що чоловік оправдується вірою, без діл закону. 29. Хіба Бог - тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган, 30. бо є лиш один Бог, що оправдує обрізаних завдяки вірі і необрізаних через віру. 31. То, значить, вірою ми касуємо закон? Ні, навпаки, ми його стверджуємо"( 3:21-31).
          Ця ж думка з іншими акцентами наголошується і в посланні до Ефесян: "Бог, багатий милосердям, з-за великої своєї любови, якою полюбив нас, 5. мертвих нашими гріхами, оживив нас разом із Христом - благодаттю ви спасені! - 6. І разом з ним воскресив нас, і разом посадовив на небі у Христі Ісусі; 7. щоб у наступних віках він міг показати надзвичайне багатство своєї благодаті у своїй доброті до нас у Христі Ісусі. 8. Бо ви спасені благодаттю через віру. І це не від нас: воно дар Божий. 9. Воно не від діл, щоб ніхто не міг хвалитися. 10. Бо ми його створіння, створені у Христі Ісусі для добрих діл, які Бог уже наперед був приготував, щоб ми їх чинили. 11. Тож пам'ятайте, ви, колись погани тілом, - яких звуть «необрізанням» ті, що звуться «обрізанням», довершеним рукою на тілі, - 12. що ви того часу були без Христа, відлучені від прав ізраїльського громадянства й чужі заповітам обітниці, без надії і без Бога в цьому світі. 13. Тепер же в Христі Ісусі, ви, що колись були далекі, стали близькі кров'ю Христовою. 14. Бо він - наш мир, він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу, - своїм тілом 15. скасував закон заповідей у своїх рішеннях, на те, щоб із двох зробити в собі одну нову людину, вчинивши мир між нами, 16. і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши ворожнечу в ньому. 17. Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько; 18. бо через нього, одні й другі, маємо доступ до Отця в однім Дусі" (2:4-18).
          Фарисей в Храмі затіяв своєрідну судову тяганину з митарем: його «молитва», в котрій він просто розповідає Богові про те який він гарний, по суті закінчується заявою, що його присутність в Храмі є більш доречна ніж присутність митаря.  Але митар - це людина котра бачить широке Боже серце (пор. 17:6), й котра цілковито віддає себе Божій милості. Ісус відкриває слухачам, що скаже божественний Суддя: додому повернеться оправданим (тобто проголошений праведним - тим хто будує правильні стосунки з Богом і ближніми) митар, а не фарисей.
          На початку Євангелія від Луки читаємо, що коли Єлизавета, радісно привітала Діву Марію, то вона відразу відповіла: "Величає душа моя Господа 47. і дух мій радіє в Бозі, Спасі моїм, 48. бо Він зглянувся на смирення слугині своєї; ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди" (1:46-48). Слово смирення в латинській мові (переклад Св. Єроніма Нового Завіту на латинську мову, - є офіційним  перекладом в римо-католицькій Церкві) звучить як humilitas, котре походить від кореня humus. Humus - це верхній родючий шар землі, по котрому ми ходимо ногами, але котрий є єдиним родючим шаром ґрунту. В цей ґрунт падає зерно й приносить плід. Так само тільки в смиренному серці завдяки благодаті Св. Духа Господь може розвинути добрі плоди.
          Саме на знак вдячності Богові за Його діяння та милосердя, ми Йому служимо. Ця притча спрямована до самовпевнених і тих, хто зневажає інших. Смиренні не беруть участь в порівнянні себе до когось і знають, що їх предстояння перед Богом можливе тільки завдяки Його милості. Вони знають, що хоча й вони є "ніщо" перед Богом, однак Він їх любить невимовною любов'ю. Ісус бажає, щоб Його учні були подібні до митаря, і Лука демонструє, що це можливе.


пʼятниця, 5 лютого 2016 р.

Зцілення сліпого (Лк 18:35 - 43).

І як він наближався до Єрихону, один сліпий сидів край дороги й просив милостині. 36. Почувши, що народ іде мимо, він спитався, що б воно могло бути. 37. Йому сказали, що це Ісус Назарянин проходить. 38. І він почав голосно кричати: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!» 39. Ті, що йшли попереду, сварилися на нього, щоб замовчав, та він кричав ще дужче: «Сину Давидів, змилуйся надо мною!» 40. Ісус зупинився і звелів привести його до себе. І коли той наблизився до нього, спитав: 41. «Що хочеш, щоб я зробив тобі?» «Господи», - сказав той, - «щоб я прозрів!» 42. Ісус сказав до нього: «Прозри! Віра твоя спасла тебе.» 43. І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. І ввесь народ, побачивши те, віддав хвалу Богові.
Кожна неділя в Літургійному календарі є повторенням Пасхи – святкуванням перемоги Ісуса над дияволом, Життя над смертю і тлінням. Відтак кожен Євангельський уривок є свідченням того, як нове життя, яке Ісус приносить у світ, знаходить свій відгук або спротив у серцях окремих людей; розповіддю про те, як мале зерно Божого царства, сіється в ріллю людських сердець й приносить плід, або назавжди гине у ньому.
В цю неділю часом читають т. зв. рядове Євангеліє 31-ї неділі після П'ятидесятниці, яке містить розповідь з  Лк 18:35–43. Саме про цей уривок, хочу сказати кілька слів.
Четвертий (останній з черги) уривок про чудесне зцілення сліпого в часі подорожі Ісуса до Єрусалиму (13:10–17; 14:1–6; 17:11–19), має особливе значення та стратегічне розміщення в контексті  богослов’я Євангелія від Луки: текст нав’язує лінії до попередніх та наступних уривків, щоб підкреслити унікальність постаті Христа, спасіння, яке Він дарує та дуже різні відповіді на великі Божі дари. Це чудо – єдине такого роду в Луки[1].
Зцілення сліпого – перша з двох подій у Єрихоні:  в Лк 18:35–43 ми чуємо смиренний крик про милосердя, який є частиною благання про спасіння, а в Лк 19:1 – 10  зображено Закхея як «модель відповіді» на дар спасіння: радість і великодушне служіння іншим. Лука підкреслює, що обидві зміни, які торкнулися двох цілком різних осіб,  є наслідком спасіння, яке дарує Христос (18:42; 19:9).
По друге. Уривок творить паралель до разючої відсутності розуміння учнів  (18: 31–34): апостоли сліпі до Божого плану так, як жебрак був фізично сліпий. Для обох сторін виходом з цієї дилеми є довіра до Ісуса та Його обітниць. 
По третє. Поведінка сліпого різко контрастує з поведінкою багатого юнака (Лк 18:18–30). Багатий молодий чоловік має все і може бачити, хоча в дійсності є сліпий. Сліпий чоловік не має нічого та є сліпим доти, поки не довірить себе Ісусові, й тоді отримує все. Цей обмежений чоловік робить перше прилюдне та пряме визнання Ісуса як Месії. Парадоксальним чином це відбувається тоді, коли Ісус наближається до Єрусалиму. На прикладі цих двох людей, Лука на практичному рівні підсумовує реакції на Ісуса в своєму Євангелії: багатий відходить з нічим та сумує через своє багатство; жебрак відходить славлячи Бога через радість відкритих очей та отримане спасіння.   
Хто має доступ до Божого благословення та Його спасенної сили? Той хто визнає потребу Божого милосердя. Хто є багатий перед Богом? Той хто іде з вірою за Ісусом. Божі скарби приходять до нас – через наше довір’я до Нього. Повна переміна ситуації сліпого чоловіка є ілюстрацією до тексту в Лк 18:28–30 (Тоді Петро промовив: «Ось ми покинули, що в нас було, і пішли за тобою.» 29. Ісус сказав їм: «Істинно кажу вам: Нема такого, що кинув би дім чи жінку, чи братів, чи дітей задля Божого Царства, 30. і не отримав би багато більше за цього часу, а в наступнім віці життя вічне.»).
Благання сліпого чоловіка також творить  паралель до смиренної залежності митаря в Лк 18:9–14.
 Відкриття очей сліпим, показує наявність останніх часів, в яких Бог через Свого Сина починає переображувати світ (4:18; 7:22) й що сьогодні продовжує робити Церква Його Силою і в Його імені, аж доки Він не прийде. Однак, як тоді так і тепер, для звільнення від духовної сліпоти потрібна відповідь віри.
 Подібно, як колись офіційна влада не хотіла розпізнати в Ісусі справжнього Месію, а значить зустрітись в Його особі з "Дорогою, Правдою, і Життям" (Йо 14:6), так само і сьогодні окремі представники влади не хочуть подивитися на дорогу, якою йдуть, правду, – яка вона є насправді, а не яку вони собі видумали, й врешті власне життя, через призму Євангелія. Ця сліпота знаходиться в різних секторах нашого суспільства. Така постава є виявом духовної сліпоти. І як наслідок, людям, які пізнають правду і хочуть нею жити та стають на дорогу гідності та справедливості, – насильно нав'язують брехню. Якщо ж люди заявляють, що всього того, що робило їх рабами вже вдосталь і вони хочуть жити гідно, як вільні люди, – тоді їм просто відбирають право бачити (вибивають очі в прямому розумінні цього слова), і що найстрашніше (Прости їм Господи, бо не знають, що роблять), позбавляють навіть найсвятішого – життя... Цей абзац я написав в січні 2014, однак прикро усвідомлювати, що через два роки після Революції гідності його актуальність не зменшилася, а українські можновладці так нічого й не навчилися…
Зцілення сліпого є виявом прихильності та милосердя Ісуса до убогих та відкинутих. Виявляти співчуття Ісус продовжує навіть тоді, коли тиск офіційної влади відносно Його особи стає просто не стерпний. Тоді, коли багато людей відійшли б на бік чи сховалися, – Він не перестає служити. Звідси, співчуття Ісуса та духовна чутливість убогих та відкинутих, – є двома ключовими темами Луки. Цей Євангелист промовляє просто і зрозуміло: "Ісус з Назарету є обіцяний Месія з роду Давида, який творить діла «есхатону» (останніх часів) для всіх, хто готовий їх прийняти через відповідь віри". Його служіння стає причиною прослави та хвали Бога. Єрусалим близько, але Ісус продовжує служити. Лука запрошує: "Дивись Хто є Ісус так, як це зробив сліпий чоловік! Зір – це насамперед справа серця, а не просто очей…".
Ми, які носимо в собі нове  життя Ісуса, й тому називаємо себе християнами, повинні наслідувати нашого Господа...
Бог хоче встановити Своє Царство в серці кожної людини, а тому й на всій землі, зокрема на нашій рідній Україні. Він продовжує щедро сіяти Своє Слово (пор. Мк 4:1–20), яке є живе та діяльне (пор. Євр 4:12). Однак, "Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе" (Йо 12:24).
 Бог хоче звільнити нас від внутрішньої сліпоти, але для цього наше бажання бачити світ Божими очима, повинно виявлятися через внутрішнє очищення, яке Євангеліє називає покаянням.
Тепер переживаємо особливий час – час народження нових людей, а тому і нового суспільства. Важливо тільки не боятися! Не боятися – труду, зусиль, терпіння, жертви. Св. Павло, в 15-й главі Першого послання до Коринтян, яке екзегети називають Євангелієм Воскресіння, до перших християн говорить слова, які є дуже актуальні у наш час: "Мої любі сестри і брати, будьте тверді, непохитні, визначайтесь у ділі Господнім повсякчасно та знайте, що труд ваш у Господі не марний" (1 Кор 15:58).



[1] Роздуми над цим недільним уривком основані на коментарі Bock, Darrell L.: Luke Volume 2: 9:51-24:53. Grand Rapids, Mich.: Baker Books, 1996 (Baker Exegetical Commentary on the New Testament) p. 1500 – 1512.