пʼятниця, 26 травня 2017 р.

Архиєрейська молитва Ісуса (Йо 17:1-13).

Отак мовив Ісус, а підвівши очі свої до неба, проказав: «Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, 2. згідно з владою, що її ти дав йому над усяким тілом: дарувати життя вічне тим, яких ти передав йому. 3. А вічне життя у тому, щоб вони спізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого - Ісуса Христа. 4. Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання. 5. Тепер же прослав мене, Отче, у себе - славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ! 6. Я об'явив твоє ім'я людям, яких ти від світу передав мені. Вони були твої, ти ж передав мені їх, і зберегли вони слово твоє. 7. Нині збагнули вони, що все, тобою дане мені - від тебе; 8. слова бо, тобою мені дані, я їм дав, і сприйняли вони їх, і справді збагнули, що від тебе я вийшов, і увірували, що ти мене послав. 9. Молю ж за них: не за світ молю, лише за тих, яких ти передав мені, бо вони - твої. 10. І все моє - твоє, твоє ж - моє, і в них я прославився. 11. Я вже більш не у світі, а вони у світі, і я до тебе йду. Отче Святий! Заради імени твого бережи їх, тих, що їх ти мені передав, щоб були одно, як ми! 12. Бувши з ними у світі, я беріг їх у твоє ім'я; тих, яких ти передав мені, я їх стеріг, і ніхто з них не пропав, лише син загибелі, щоб збулося Писання. 13. Тепер же іду до тебе, і кажу те, у світі бувши, щоб вони радощів моїх мали у собі вщерть.
          В часі Тайної вечері, даючи своїм учням останні настанови (13–17 глави), на закінчення цих повчань Ісус підносить довгу молитву до Отця, яка займає цілу 17-ту главу й котру сьогодні часто називають Архиєрейською молитвою. Ця молитва особливим чином відлунює до сказаного в Левіт 16:17 про первосвященика Арона, котрий в День Покути – євр. Йом Кіпур (це найважливіший день єврейського календаря) повинен був піднести молитву "за себе й за дім свій і за всю громаду синів Ізраїля".
В цій молитві можна виокремити три головні теми: Ісус молиться за Себе (вірші 1–5), за своїх теперішніх учнів (вірші 6–19) та за тих, котрі в майбутньому повірить в Євангеліє через проповідь учнів та їх єдність (вірші 20–26). Отож в останній частині молитви Ісус молиться за всіх мабутніх християн, зокрема за нас з вами, та нашу єдність. Над цією останньою частиною моливи ми застановимося в п'ятницю, а сьогодні звернемо увагу на головні акценти двох перших частин цієї молитви та її значення  загалом.[i]
          Отже Ісус молиться... Перша частина цієї молитви містить прославу та прохання. Обидві ці думки тісно пов'язані. Служіння Ісуса на землі завершується, але Він ще повинен пройти через величезне і болісне випробування, яке чекає Його в цю ніч і на наступний день. Однак ті діла, які Отець доручив Йому, Він вже зробив, слова, які треба було сказати, вже сказано. Все, що Отець Йому довірив, Він відкрив Своїм обраним учням. Це привід для радості і прославлення, і на цій же ж основі побудоване і прохання за учнів.
          Ісус просить Отця вознести Його, прославити, посадити поруч з Собою - на те місце, яке, згідно з єврейською традицією, повинен зайняти Месія, Син Чоловічий, істинний цар. Месія, котрий за словами псалмів, буде правити царством від моря до моря, від річки до країв землі (Пс 72:8). Іншими словами, Він буде правителем всесвіту. «Хтось, подібний до Сина Чоловічого, буде піднесений і розділить престол з самим Богом» (Дан 7:13-14).
          Коли Месія займе Своє місце, вознісшись від світу, почнеться майбутній вік, той вік, який здалеку передбачали єврейські пророки, про який вчили єврейські мудреці, й тоді настане кінець нинішньому віку. Прийде нове життя, нова якість життя, вічне життя – досить невдалий вислів, яким ми намагаємося передати цю якість («вічне життя» відрізняється від звичайного не тільки кількістю, тривалістю, але насамперед якістю).
          «Вічне життя», життя майбутнього віку, є чимось більшим, ніж обіцяне нам посмертне існування. І щось більше, ніж обіцянка якогось прийдешнього незмінного і вічного стану світу, в якому ми отримаємо свою частку. Нова якість життя народжується в світ в Ісусі і через Ісуса. Коли Він завершить Свою перемогу над самою смертю, всі Його послідовники, всі, котрі повірять у Нього і зрозуміють, що Він дійсно «вийшов від Отця» і справді розкрив нам образ Отця і Його задум, всі Його прихильники скуштують «вічного життя» вже в цьому теперішньому житті. І це також – центральна тема Євангелія (пор. 3:16; 5:24).
          До цих пір молитва Ісуса могла здаватися нам занадто піднесеною, щоб ми мали право приєднатися до неї, але в наступних віршах цієї глави ми переконаємося, що відносини Ісуса з Отцем, при всій їх унікальності, близькості, повноті взаємної довіри, є чимось до чого ми покликані приєднатися.
          Ісус взиває до Отця, знаючи, що для Нього настала пора відходу. Він довіряє своїх учнів Отцю, якого Він знав і любив протягом всього Свого земного життя, Отцю, який подбає про них нітрохи не гірше, ніж сам Ісус. Але Ісус знає, яка небезпека загрожує Його учням. Світ зненавидить їх, як ненавидить Його самого, буде їх переслідувати та мучити. Вони не належать світові, але будуть послані в світ і саме тому потребують захисту. Ось про що ця молитва.
          Ця частина глави починається описом Ісусових «своїх»: це ті, котрих дав Йому Отець, вони вже належать Йому, й тому Ісус повертає їх під надійну опіку Отця. Ці люди відмінні від світу – це новий народ, очищений покликанням і вченням Ісуса (див. 15:3), саме тому вони не від світу.
          Ця думка не така вже й проста; спробуємо пояснити її докладніше. Ісус не стверджує, ніби його учні не мають земного походження, дому, сім'ї, фізичного тіла, якому належить страждати і померти. Нагадаємо, що в цьому Євангелії під словом «світ» не мається на увазі лише фізичний, матеріальний світ – це світ, котрий повстав проти Бога, світ, який віддав перевагу темряві над світлом і згуртувався проти Творця. З точки зору цього світу, Ісус «не звідси». І тепер ми з подивом розуміємо, що в цьому ж сенсі «не від світу» й учні. Їх справжня суть і призначення визначаються не світом (в негативному значенні), не його параметрами, та не його силою.
          Тому дуже важливо втриматися, щоб зіпсований і бунтівний «світ» не затягнув їх знову. Поки тривало земне служіння Ісуса, Він настановляв їх, вчив, керував ними і наглядав за ними, як пастух за вівцями. (Він з гіркотою говорить про втрату навіть однієї вівці, хоча й визнає неминучість таких втрат. Як ми переконалися у вірші 13:18, Писання передбачає такі втрати.) Тепер, йдучи до Отця, Ісус довіряє Отцю своїх учнів, щоб Отець наглядав за ними замість Нього.
          Отче святий! – взиває Ісус і каже, що вже «освятив» Себе, щоб «освятити» й учнів. Обидва ці слова однокореневі, проте в нашому слововжитку епітет «святий» у відношенні до людей видається занадто «релігійним», навіть святенницьким, що абсолютно чуже духові Нового Завіту. Що означала «святість» за часів Ісуса?
          В юдаїзмі I ст. н.е. основна асоціація для епітету «святий» – Храм. Храм був святим місцем, де обіцяв завжди перебувати Живий Господь. У Храмі перебувало Святая Святих, – заховане в глибині таємниче приміщення, куди лише один раз на рік відважувався входити первосвященик (в День Покути – Йом Кіпур), щоб принести покутну жертву за народ. Спочатку первосвященик проходив особливі обряди, які «відокремлювали» і «освячували» його, щоб він міг увійти в присутність святого Бога і молитися за народ. Так само Ісус, за Його словами, «відділений» і «присвячений» для особливого служіння Богові. Так само як первосвященик, Він звертається до Отця з проханням охоронити Його народ від зла, від пасток «світу цього». Він хоче, щоб його послідовники стали святим народом в найбільш автентичному і правильному розумінні цього слова.
          Ісус зробив для цих людей головне – зберіг їх в ім'я Отця (вірш 12) і дав їм слово (вірш 14). І тепер, коли Він вручає їх Отцю, «зміна влади» не стане для його учнів потрясінням, так ніби мати залишила дітей з незнайомою людиною, в будинку, який живе за зовсім іншими правилами. Ні – Ісус вже навчив їх, які «манери» прийняті в домі Отця, і тепер в цій молитві Він лише просить, щоб Отець  славно завершив те, що Він почав.
          Молитву в Йо 17, з невеликими змінами, кожен християнин може повторювати від власного імені й про себе самого. Підставте ім'я Ісуса замість «Я» і «ми» на місце «вони» – і молитва готова. Але будьте уважні. Це дуже серйозна молитва, – чи не найважливіші слова, коли-небудь вимовлені Ісусом. Ось чому вона сповнена прихованої радості та надії. Моліться з трепетом, радістю та вдячністю.



[i] Коментар оснований на Tom Wright, John for Everyone Part 2: Chapters 11-21 Pt. 2 (New Testament for Everyone) SPCK 2002 Kindle Edition, Kindle Location 1627-1729

Немає коментарів:

Дописати коментар