субота, 18 березня 2017 р.

3-тя неділя Великого посту - Хрестопоклінна (Мк 8:34 – 9:1).

I. Контекст.
Аби правильно відчути наміри та «дух» євангелиста Марка, важливо ознайомитися з основними елементами його богослов’я та розуміння особи Ісуса. Тому як короткий вступ, який допоможе краще розуміти будь-який уривок у цьому Євангелії, в цій частині коментарю нижче подаю думки, взяті з моєї дипломної роботи «Ісус в Гетсиманії (Мр. 14, 32–42). Екзегетичне дослідження уривку» (Львів – ЛБА, 2001).У цьому Євангелії Марко постійно підкреслює думку про страждання Ісуса та доктрину хреста. Історія страстей охоплює близько третини описів, а її сліди є в найраніших пластах Євангелія. Багато прообразів у служінні Ісуса чекають на своє сповнення у його Воскресінні (напр. воскресіння доньки Яіра). Одним із намірів Марка є підкреслити людськість Христа (ніколи, однак, не залишаючи без свідчення його Божества). Ісуса показано як Того, хто любить та гнівається, жаліє і сумує, зітхає (7, 54; 8, 12; 10, 21), навіть має звичайні людські немочі: втому, непритомність, страх[i]. У цьому Євангелії Ісус часто забороняє свідчити про свої чудесні діяння, що створює відчуття певної таємничості. Мовчазність Ісуса можна пояснити тим, що апостоли неправильно розуміли природу Христового месіанства також, зокрема, триразове заповідання смерті (8, 31–33; 9, 30–32; 10, 32–34) – усе це так звана Месіанська таємниця[ii], яка має на меті спростувати вузьке націоналістично-політичне бачення особи Месії.
Євангеліє від Марка є цілісною історією, де центральною особою є Ісус, а апостоли відіграють допоміжні ролі. Значення кожної сцени з їхньою участю можна зрозуміти в тісному зв’язку з іншими сценами. Ісус кличе чотирьох апостолів (1, 6–10), і наказ іти за Ним стає нормою, згідно з якою читач може оцінювати учнів. Після 8, 34 аж до 14-ої глави можна зауважити поступове падіння учнів через їхнє нерозуміння[iii]. Тому однією з тем Марка є дорога Христового учня, яка означає дорогу несення хреста (8, 34), хрещення стражданням та пиття чаші (10, 38[iv]).
Неважко зауважити, що найбільші об’явлення про Христа ставалися саме тоді, коли доходило до піку нерозуміння апостолів[v]. Теодор Віден зауважує, що в Марка наявні такі головні групи характерів: всюдисущі натовпи, релігійні провідники, апостоли та Ісус, – через зрозуміння ролі яких знаходимо ключ до розуміння Євангелія[vi]. Між Ісусом та релігійними лідерами є постійний конфлікт, який, щоразу більше спалахуючи, створює певну драматичну напругу[vii]. Натовп позитивно контрастує з релігійними лідерами: із запалом прямує за Ісусом, з ентузіазмом слухає його навчання, відповідає з очікуванням на його оздоровчу силу. Найважче інтерпретувати поведінку апостолів: хоч вони й були героями ранньої Церкви, проте в Марковій драмі їх іронічно показано екстремально бідними в розумінні Ісусового вчення та служіння. Це нерозуміння призводить до сну в Гетсиманії та прикрого наслідку – зради і втечі.
Більшість науковців розпізнають у Марковому Євангелії поділ на дві головні частини:
1.    Мр. 1–8, 26 (8, 30) – де після короткого вступу (1, 1–13), описано служіння в Галилеї (1, 14–7, 23) та поза нею (7, 24–8, 26 (8, 30)).
2.    Мр. 8, 27(8, 31) –16, 20 – де описані подорож до Єрусалиму (8, 27 – 10, 52), служіння в Єрусалимі (11, 1 – 13, 37) та страсті й воскресіння (14, 1 – 16, 20[viii]).
Ядром Євангелія та місцем, до якого прямують усі його думки, є розповідь про страсті та воскресіння[ix]. Через структуру Євангелія у вигляді релігійної драми висловлено думку автора[x]. Читаючи це Євангеліє, легко зауважуємо відчуття напруги, яке тут підвищується не тільки механічним способом (таким, як дванадцятиразове повторення слова «негайно»), але також періодичним протиставленням виклику і відкинення, визнання і заперечення, які разом створюють відчуття есхатологічного наближення та наголошують на важливості рішення віри.
Богословський інтерес автора також відображено через описи географічної полярності між Галилеєю та Єрусалимом[xi]. У Марка Ісус починає своє служіння в Галилеї (1–10), а Його остаточне протистояння з юдейськими лідерами стається в Єрусалимі (11–15[xii]). Рух із Галилеї до Єрусалиму є також дуже важливим для богослов’я Марка. Оскільки Ісус помирає в Єрусалимі, то опис його перебування тут займає одну третю Євангелія, а останній день – одну шосту[xiii]. Упродовж Євангелія, можна простежити, як в апостолів поступово зростає нерозуміння того, ким був Ісус: 1, 16–8, 26: учні не розуміють, ким є Ісус; 8, 27–33 – неправильна концепція апостолів у розумінні месіанства Ісуса; 14, 10 і далі – рішення Юди зрадити Ісуса фактично відкидає ідею страждаючого Месії, а в Гетсиманії всі апостоли зі страху покидають Його[xiv].
Уривок з Мр. 8, 43–9, 1 розміщено на початку другої частини Євангелія Мр. 8, 27(8, 31) – 16, 20, де описано подорож до Єрусалиму (8, 27–10, 52), служіння в Єрусалимі (11, 1 – 13, 37), страсті й воскресіння (14, 1–16, 20).
Після того як Петро визнає в Ісусі Месію та Божого Сина, Ісус наказує учням, щоб нікому не говорили про Нього, і вперше згадує про свої майбутні страсті та воскресіння, у результаті чого Петро починає вмовляти Ісуса відступити з цієї дороги, а Христос у відповідь картає його (8, 31–33). Як реакція на нерозуміння Петра, «Ісус прикликавши народ разом із своїми учнями», говорить їм про ціну учнівства (8, 34 – 9, 1). Потім, узявши Петра, Якова та Йоана, виходить на високу гору й переображується перед ними (Мр. 9, 2–13).
II. Короткий коментар.
1. Дефініція учнівства (пояснення природи учнівства).
8, 34 . І, прикликавши народ разом із учнями, сказав їм: Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за Мною. – Ціна учнівства передбачає здатність іти за Ісусом та відважно Його визнавати. Мета самозречення (пор. 14, 30, 31, 72) та несення хреста не є патологічним самознищенням чи комплексом мучеництва, а виявом свободи, щоб іти за Месією (1, 18; 2, 13). Самозречення означає звільнення від самодостатності (пор. Пс. 49, 6–8) і заміщення її послухом та залежністю від Месії.
2. Метафори та парадокси учнівства.
Марко наводить чотири декларації/твердження про значення учнівства в 35–38-му віршах[xv]. Тобто є чотири причини, щоб узяти хрест і прямувати за Ісусом. Перше твердження в 35-му вірші творить досконалий хіазм (А-Б-Б’-А’):
А) Бо хто хоче спасти свою душу,
Б) той її погубить;
Б’) а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелія,
А’) той її спасе.
На означення життя в грецькому тексті Нового Завіту вжито слово ψυχὴ (psychē), яке може означати просто фізичне існування (Ді. 27, 37), але його більш уживане й важливе значення – «індивідуальність», «буття», «душа», що є серцевиною існування та не обмежене простором і часом. Останнє значення ψυχὴ (psychē) має в 35–37 віршах, і тому заклик взяти хрест у 34-му вірші, безумовно, має на увазі можливість втрати фізичного життя. Насправді, як показано в 36-37 віршах, намагання зберегти фізичне життя наражає на небезпеку більш сутнісну частину особи – її душу. Іншими словами, парадоксальне твердження Ісуса пропонує два різні значення слова «життя»: той, хто живе життям, зосередженим на самому собі й водночас сфокусованому тільки на цьому світі (хоче спасти свою душу), не осягне вічного життя з Богом (той її погубить); хто, однак, відмовляється від зосередженості на собі та від повстання проти Бога (а хто погубить свою душу) заради Христа та Євангелія, – осягне вічне сопричастя з Богом (той її спасе).36 Яка-бо користь людині здобути світ увесь і занапастити свою душу? 37 Що-бо людина може дати замість власної душі?
Друге й третє твердження в 36–37 віршах об’єднані в одне ціле: вони ставлять питання учнівства в контекст остаточних реалій життя – душі та світу. Парадокс цих віршів полягає в тому, що ті, хто відчайдушно намагаються зберегти свої душі, насправді не знають цінності душі. Поза особою Бога душа людини є єдиною сутністю, якої не можна порівняти з нічим.
38 Хто, отже, буде соромитися Мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син Людський, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами.
Останнє, четверте, твердження стосується тих, хто постидається Сина Людського (Мт. 10, 33; 12, 39). Називаючи своїх сучасників «родом перелюбним та грішним», Ісус вживає мову пророків, які звинувачували Ізраїль у невірності, заскорузлості серця та духовнім перелюбі (Іс. 57, 3–13; Єз. 16, 32–41; Ос. 2, 2–6). Слова Ісуса також перегукуються з його попередніми звинуваченнями в Мр. 7, 6: «Народ цей устами Мене почитає, серце ж їхнє далеко від Мене». Ісус заявляє про свій Божественний авторитет в час остаточного суду.
3. Обіцянка Царства
9, 1. І сказав їм: Істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не побачать Царства Божого, що прийде в могучості.
Під «деякими з отут присутніх, що не зазнають смерті», можливо, слід розуміти трьох апостолів, які будуть з Ісусом на Горі Переображення. Фраза «бачити прихід Божого Царства в могучості» відсилає до передчуття майбутньої події переображення (2 Пт. 1, 16–18), яка слугує прообразом безмежної слави Христа в час його повернення – Парусії (Дан. 7, 13–27; Мт. 16, 28; Мр. 8, 38;13, 26–27).
III. Прагматичний аналіз (значення для нас).
У Євангеліях читаємо, що Ісуса розп’яли. Такий спосіб страти практикували в епоху пізньої античності: жертву прив’язували або прибивали до хреста чи стовпа. Бути розп’ятим у буквальному сенсі означало – висіти. Розп’яття практикували в Середземномор’ї далеко перед тим, як цю кару перейняли римляни. Його застосовували перси, ассирійці, скіфи та фракійці. Олександр Великий розп’яв тисячі людей. Цей вид кари перейняли його наступники. Тому не дивно, що римляни почали розпинати злочинців: найперше так страчували вбивць та збунтованих рабів (через це розп’яття називали карою для рабів: servile supplicium). Це був засіб залякування для профілактики бунтів. В Ізраїлі в час правління Олександра Янная (102–76 до. Хр.) було розп’ято тисячі фарисеїв, які стали його противниками[xvi].
«У часи Римської окупації землі Ізраїлю розп’яття – цей найстрашніший вид узаконеного вбивства і катувань – було повсякденним явищем в Юдеї першого століття нашої ери. Ніде не розпинали так часто, як у юдейській Палестині. Це варварське знущання було звичайним покаранням за юдейські повстання проти нещодавно встановленого римського панування. Лише за тридцять років перед розп’яттям Ісуса близько двох тисяч юдеїв було розп’ято за стінами Єрусалиму в один день. З того часу здійснено багато інших кар. Часті розп’яття злочинців, рабів, бунтівників та інакодумців слугували страхітливим нагадуванням усім підданим імператора про жорстокість Римської окупації.
Цікаво, що хоча розп’яття й було дуже поширеним явищем, євангельська оповідь про розп’яття Ісуса містить найповніший опис того виду страти в стародавній літературі. Чому ж тоді про розп’яття згадували тільки побіжно, рідко зупиняючись на деталях? Чому багато письменників, які мали б описати розп’яття у своїх творах, уникали цієї теми? На це є дві причини, і вони також допоможуть нам побачити смерть Ісуса в новому світлі.
Насамперед для більшості культурних, освічених письменників давнини розп’яття було надто огидним явищем, щоб про нього говорити. Цей вид страти мав заподіяти засудженому якомога більше болю: надзвичайно повільна смерть наставала від задухи, спеки чи переохолодження. Причому дрібні деталі постійно «вдосконалювалися» по-садистському налаштовані кати. Розп’яття було жахливою тортурою. Це знав кожен, хто хоч раз за ним спостерігав. Тому освічені літературні діячі не бажали про нього навіть чути. Вони аж ніяк не прагнули його скасування, сприймаючи його як засіб залякування, необхідний для підтримки порядку в цивілізованому суспільстві. Але водночас вони намагалися про нього не думати. Занадто пильна увага до розп’яття спотворювала б їхнє уявлення про римське панування як про гуманний і благотворний для всіх державний устрій, який приносить мир і процвітання народам. Ці люди не заперечували проти настільки поширеної в нашому світі двозначності. З одного боку, їм вдавалося зберегти ідеалізований образ суспільства, де правлять закони цивілізації, але, з іншого – вони не могли не знати, що порядок у ньому підтримують коштом добре налагодженої системи залякування.
Розп’яття було ганебним публічним видовищем, інакше воно не змогло б до кінця виконати своєї ролі. Тим рішучіше його уникали діячі літератури та мистецтва, які оспівували славу Риму. Такі знамениті правителі, як Юлій Цезар і Пліній, яким регулярно доводилося віддавати накази про розп’яття, ніколи не згадували про них у своїх мемуарах.
Друга причина, через яку розп’яття рідко згадували в стародавній літературі, полягала в передбачуваній нікчемності засуджених. Гідні поваги люди – римські громадяни та важливі суспільні діячі – не могли бути розп’яті. Це було долею нижчих верств населення – рабів і чужинців. Особливо часто розп’яття ставало покаранням для державних злочинців і непокірних рабів (непокірність зовсім не обов’язково означала бунт: римський поет Горацій писав про господаря, який наказав розіп’яти раба, тому що той потайки покуштував страви, призначеної для панського столу). Розп’яття було корисним для підтримки політичної влади Риму над величезною імперією, а також державної структури всього рабовласницького суспільства. Страх перед можливим повстанням рабів, що порушило усі суспільні підвалини, як і перед бажанням підкорених народів скинути римське ярмо, виявляли тисячі хрестів, що вишикувалися від Риму до Єрусалиму.
Розп’яття являло собою зворотний бік медалі під назвою «Рах Romana» – запоруки порядку, миру та безпеки. Але мир і процвітання забезпечувалися жорстокі, варварські методи. Розп’яття було вигідне для тих, хто користувався благами ідеалізованої ними цивілізації. Про нього можна було з легкістю забути, адже саме такою була мета цієї кари – стерти з лиця землі пам’ять про неугодних, яким довелося дуже дорого заплатити за блаженні мріяння сучасників. Отож розмов про розп’яття в суспільстві уникали, а про нещасних страчених не згадували ніколи. У кожного суспільства є свої способи стирати з лиця землі пам’ять про неугодних: камери тортур, в’язниці і т. д. А скільки людей безслідно пропало від рук диктаторів уже нашого часу, і скільки брехні було вимовлено, щоб покрити ці злодіяння! У наш час в усьому світі упорядковують міста, щоб зробити їх привабливими для туристів і приїжджих бізнесменів. При цьому зазвичай просто видаляють з вулиць неприємних для їхніх очей жебраків і безпритульних – мабуть, справжнє обличчя міста. Як вважають багато людей, істинно гуманного суспільства можна досягти, якщо просто закрити очі на знедолених. А що думає з цього приводу кожен із нас?
Ісус – Бог, страчений нарівні з повстанцями та рабами! Бог, зарахований до людей, гідних забуття! Для офіційної римської влади того часу такий образ Бога був неприйнятний, оскільки він виставляв на загальний огляд зворотний бік римської цивілізації – жорстокість та варварство, про які було непристойно згадувати в бесідах. Ісус не мав залишитися в пам’яті людей. Розп’яття мало зробити з ним те саме, що зробило з тисячами інших безіменних жертв. Але Ісуса не забули. Історія його розп’яття лунала й продовжує лунати. Протягом двох століть Рим. безуспішно намагався стерти її з пам’яті людей, і пам’ять про Нього. Проте його єдність із забутими жертвами свавілля та знущань, з людьми, які заплатили своїм життям за філософію можновладців, не дозволяє забути і про них.
У своїй смерті Ісус розділив долю не тільки своїх «сусідів» по хресту, а й інших незліченних жертв. Він ступив у темряву, що поглинула й продовжує поглинати тисячі людей. Ісус єдиний міг би уникнути цієї долі. У дні й тижні, що передували його арештові, Він мав не один шанс сховатися, але віддав перевагу солідарності з нещасними жертвами – не заради себе, а заради них. Його єдиною метою було єднання з ними в любові. У Євангеліях зазначено, що Ісусові, який висів на хресті, запропонували хмільний напій, щоб полегшити біль. Цей напій – вино зі спеціями, готували для засуджених єрусалимські жінки, керовані співчуттям, щоб притупити їхній біль. Але Ісус відмовився пити. Відмовився, бо сам прийняв рішення випити до дна чашу страждань; ступив у темряву і розділив долі тих, кого вона приховувала.
Ісус страждав нарівні з іншими, але його любов перемогла смерть. Страждання не змусили Його замкнутися на собі. Вони не позбавили Його, як це часто буває, духовної сили та здатності піклуватися про інших. Навпаки, навіть умираючи, Ісус випромінював турботу і любов , яка зігрівала всіх довкола. Вона зігріла засуджених разом з Ним розбійників, його охоплену горем матір і навіть катів, про прощення яких Він благав Бога»[xvii].
Коли ми питаємо, ким є Бог, у якого віримо, – то в Писанні чуємо відповідь апостола і євангелиста Йоана: «Бог є Любов» (1 Йо. 4, 16). Це любов Отця, Сина і Святого Духа. В 1 Кор. 13 апостол Павло, подібно, як і євангелист Йоан, персоніфікує любов і робить її підметом, який пов’язаний із шістнадцятьма присудками (Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надувається, не бешкетує, не шукає свого, не рветься до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хто чинить кривду, радіє правдоювсе зносить, у все вірить, усього надіється, усе стерпить). У цьому тексті – та всіх інших текстах Нового Завіту, коли йде мова про Божу Любов, – вжито грецький іменник αγαπη, який означає жертовну, немотивовану любов, яка не шукає свого; вона дарує божественне об’єктові любові[xviii]. Таким чином Любов – це синонім Христа: «Хто не любить, не пізнав Бога, бо Бог – любов. Цим виявилася до нас любов Божа, що Бог послав у світ свого єдинородного Сина, аби ми жили через Нього. Любов же полягає не в тому, що ми полюбили Бога, а що Він полюбив нас і послав Сина свого як умилостивлення за гріхи наші» (1 Йо. 4, 8–10). У посланні до римлян також читаємо: «Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками» (5, 8).У читанні апостола на Хрестопоклонну неділю є слова: «Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам; Він-бо зазнав усього, подібно, як і ми, крім гріха» (Євр. 4, 15). Звідси випливає, що Хрест є знаком і свідченням Божої любові. Відтак християнство є свідченням про невимовну любов Божу, яка виявляється в жертві Ісуса Христа на хресті. Це свідчення є свідченням любові про Любов. Тому бути учнем Ісуса, за словами євангелиста Марка, означає іти за Христом і жити подібно, як жив Він: «І, прикликавши народ разом із учнями, сказав їм: Коли хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за Мною» (8, 34). Бог хоче, щоб ми жили Його життям – Любов’ю, і тому «любов Бога вилита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Жити цією Любов’ю, даруючи себе іншим, – це наш особистий хрест, на якому вмираємо для свого егоїзму і, не шукаючи свого, віримо в кожну людину, готові задля її добра все знести й перетерпіти. Результатом такого життя й відкритості до ініціатив та пропозицій Господа буде факт, що Божа Воля і Царство Боже будуть як на небі, так і на землі.





[i] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – p. 220.
[ii] Robert A. and Feuillet A., Introduction to the New Testament. – New York, Desclee company, 1965. – p. 209.
[iii] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – p. 236. Марко починає описувати їх у негативному світлі і зовсім не випадково обрамлює стан нездатності апостолів бачити і чути (8, 18) історіями оздоровлень сліпого та глухого чоловіків (7, 3132;8, 2226) Три проголошення про страсті стають базою, з котрої починається наростання кульмінвції. Апостоли не розуміють жодного з передбачень, і, попри Ісусові корекції, доходить до втечі апостолів та їхнього заперечення знайомства з Ісусом замість смерті та чувань у Гетсиманії.
[iv] Martin R. Mark Evangelist and Theologion. – Michigan, Zondervan Publishing House. – p. 112.
[v] Ryken L. The New Testament in literari criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. – C.190.
[vi] Там само. – p.223.
[vii] Там само. – p.223.
[viii] Cranfield C. E. B. The Gospel according to ST. MARK  Cambridge, University Press 1972. – p. 13.
[ix] Ryken L. The New Testament in literary criticism. Frederick Ungar Publishing Co., New York USA 1984. - p. 215.
[x] Там само. – p. 217.
[xi] Там само. – p. 75.
[xii] Там самоp. 219.
[xiii] Там само. – p. 220.
[xiv] Там самоp. 219.
[xv] Edwards, J. R. (2002). The Gospel according to Mark. The Pillar New Testament commentary. Grand Rapids, Mich; Leicester, England: Eerdmans; Apollos,  p. 257
[xvi] Wright N. T., Ewans C. A. Jesus, The Final Days: What Realy Happened, Westminster John Knox Press, 2009, p. 29-30.
[xvii] Думки взято з Bauckham R., Hart T., At the Cross: Meditations on People who Were There, Darton, Longman & Todd, Limited, 1999.
[xviii] Brown R. E. An Introduction to the New Testament. – New York; Doubleday, 1997, p.533

субота, 11 березня 2017 р.

Друга неділя Посту. Зцілення розслабленого (Мк 2:1-12).

Коли ж по кількох днях Ісус повернувся до Капернауму, чутка пішла, що він у домі. 2. І там зібралося стільки народу, що не було більш місця, навіть перед дверима; а він промовляв до них словом. 3. І от прийшли до нього, несучи розслабленого; несли його четверо. 4. А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений. 5. Ісус, уздрівши їхню віру, до розслабленого й каже: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи.» 6. А були й деякі книжники, що сиділи там та міркували собі: 7. «І як може цей так говорити? Він богохульствує! Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога?» 8. Ісус же, вмить збагнувши духом, що вони таке собі думають, до них і каже: «Чого таке ось намислюєте у ваших серцях? 9. Що легше - сказати розслабленому: Відпускаються тобі гріхи, а чи сказати: Встань, візьми твоє ліжко й ходи? 10. Та щоб ви знали, що Син Чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, - мовить до розслабленого: 11. Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому.» 12. Устав той - і зараз же, взявши ліжко, вийшов на очу всіх; тож чудувалися всі, хвалили Бога й мовляли: «Ніколи ми такого не бачили!».
          «У цьому епізоді, як у краплі води, відбивається все Євангеліє від Марка: Ісус навчає і зцілює, йому висувають обвинувачення в блюзнірстві, Ісус відстоює свою правоту. Зцілення хворого паралічем - передвістя нового життя, яке сам Ісус отримає у воскресінні і розділить з усіма, хто того забажає. Отже, ключовий вірш - десятий: «Син людський має владу прощати гріхи на землі».
          Вираз «Син людський» в устах Ісуса міг означати просто «Я» чи «хтось, подібний до Мене». Але в Книзі Даниїла, в 7-й главі, нам дається ключ до глибшого тлумачення цього виразу у Марка. У старозавітному тексті «хтось подібний до Сина людського» виступав від імені істинного народу Божого: сили зла обрушилися на нього, але Бог врятував його, виправдав, підтвердив його праведність і дав владу. У Книзі Даниїла ця влада означає право здійснювати Боже правосуддя, а у Марка відбувається несподіваний поворот: це теж влада, але влада дарувати Боже прощення».[1]  
          Книжники, дуже швидко зрозуміли, що прощаючи гріхи Ісус заявляє, що є Богом. Щоб показати, що гріхи є справді прощені, Ісус дає наочне підтвердження своєї влади звертаючись до розслабленого з словами: «Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (2:11).
          Господь може зробити все...будь-яке чудо. Він постійно творить чудеса... Найбільш промовистими, але часто найменш помітними й найменш усвідомленими  чудами є сотворений світ, я і ти, та Його Страсті і Воскресіння з великої любові до тебе і до мене. Ця любов настільки велика, що за словами Ісаї "Він (Ісус) наші недуги взяв на Себе, Він ніс на Собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що Його покарано, що Бог Його побив, принизив. 5. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані" (53:4-5). Тому псалмопівець закликає: "Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств його ніколи. 3. Він прощає усі твої провини, зціляє всі твої недуги. 4. Він визволяє життя твоє від ями, вінчає тебе ласкою та милосердям. 5 . Він насичує твій вік похилий благом, й оновляється, як орел, твоя юність" (Пс 103:2-5).
          Марко запрошує своїх читачів спромогтися на інші, - на перший погляд незначні, але насправді надзвичайно важливі (та можливі!) чуда, які потрібні для того, щоб Господь міг творити ще більші чуда. Цими чудами є здатність бачити, дарувати час, любити, співчувати, виявляти милосердя до всіх хто цього потребує, а разом з усім вище переліченим (і всім не переліченим!) - довір'я до Ісуса, та впевненість, що Він може відповісти  на всі наші прохання та що саме Він є той, кому можемо принести всіх зранених, розслаблених, відкинутих, самотніх, й отримати зцілення; принести страх, непевність, сумніви та розчарування, а відійти потішеними та умиротвореними; принести в сердечній молитві та в спосіб не менш радикальний ніж це зробили четверо друзів розслабленого…
          В Мк 10:45 Ісус сам пояснює суть своєї місії: «Син Людський (Чоловічий) прийшов не на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох». Він хоче послужити всім - насамперед тим, які не мають нікого, хто їх привів би (привіз, приніс) до сучасного дому Отця, - храму, парафіяльної спільноти,- які в значно більшій мірі покликані бути домом молитви для усіх народів (пор. Мк 11:17; цікаво, що подія, про яку йдеться в сьогоднішньому євангелії, правдоподібно відбувалася в домі Ісуса в Капернаумі), в якому кожна людина є люблена та бажана своїми братами і сестрами. Зрештою, Господь хоче мати свій дім насамперед у серці тих хто найбльше зранений та самотній. Для того, щоб це зробити, Він потребує допомоги кожного з нас. Важливо усвідомлювати, що Він налаштований дуже серйозно - Воплочення, Смерть і Воскресіння, - є найкращими підтвердженнями для цього.
          Для мене і для тебе залишається роль одного з цих чотирьох, про яких згадує Марко в Євангелії цієї неділі...

P.S. Інші мої думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.com/2011/03/2-1-12.html





[1] Wright, N. T. Mark for Everyone (The New Testament for Everyone).  Westminster John Knox Press 2004,  Kindle Edition p. 17

четвер, 2 березня 2017 р.

Перша неділя Посту (Йо 1:43-51).

Другого дня вирішив піти в Галилею; і знайшовши Филипа, мовив до нього: «Іди за мною.» 44. А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового.
45. Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету.» 46. Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?» Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися.»
47.Побачивши Ісус, що Натанаїл надходив до нього, сказав про нього: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства.» 48. Натанаїл же йому: «Звідкіль знаєш мене?» Сказав Ісус, промовивши до нього: «Перше, ніж Филип закликав тебе, бачив я тебе, як був єси під смоковницею.» 49. Відповів же йому Натанаїл: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів.» 50. Ісус відказав, мовивши до нього: «Тому, що я повідав тобі: Бачив я тебе під смоковницею, - то й віриш! Бачитимеш більше, ніж те.» 51. І сказав до нього: «Істинно, істинно кажу вам: Побачите небеса відкриті, й ангелів Божих, як висходять та сходять на Сина Чоловічого.» 
          Уривок Євангелія цієї неділі, в якому розповідається про покликання Филипа та Натанаїла (Йо 1:43-51), продовжує тему покликання учнів (1:35-42) та об'явлення особи Ісуса. В цьому тексті (як зрештою в кожному тексті Йоана) є присутні теми, які показують, як Ісус являє Божу присутність посеред Ізраїлю та сповнює численні старозавітні прообрази. Відтак кожен коментар до тексту Євангелії від Йоана вимагає досить багато місця, щоб бодай трохи розкрити глибину цих, на перший погляд, звичайних текстів. З цієї причини зупиню свою увагу тільки на двох взаємопов'язаних та досить та містких темах. Перша: як Ісус кличе учнів ? Друга: для чого Він це робить
          Як Ісус кличе учнів? З тексту Євангелія видно, що Він це робить, або Сам і то дуже безпосередньо, - як у випадку Филипа, - або ж приготовляє зустріч з якоюсь особою через іншу людину, - до Натанаїла спочатку прийшов  Филип і розповів про Ісуса, - а вже потім Ісус Сам відкрився йому. Найважливішим однак залишається факт, що стати учнем, - бути християнином, - безпосередньо не зустрівшись з Ісусом - не можливо. Очевидно, що тут важливо мати відкритим серце та вміти (хотіти) розпізнавати Божі кроки, Його мову та способи присутності. Як гарно зауважує Н. Т. Райт, "Натанаїл родом з Кани (про це Йоан згадує в 21:2) не вірить, що з сусіднього села Назарету (який розташований трохи вище в горах) може з'явитися щось добре. Однак вистачає одного, досить загадкового слова з уст Ісуса і Натанаїл підкорений, - він відразу надає Ісусові найвищий титул Сина Божого, здивувавши своєю готовністю не тільки нас, читачів, але й самого Ісуса"[1].
          Для чого Ісус кличе учнів? В  Йо 1:14 євангелист торжественно проголошує, що в Ісусі Бог став плоттю посеред нас (дослівно: поставив свій намет посеред нас). Він прийшов щоб ми мали повноту життя (пор. Йо 10:10) й тому кожен з нас (в Євангелії Ісус звертається не тільки до Натанаїла, але каже в множині "побачите") стане свідком надзвичайних Божих таємниць, які колись у видінні бачив Яків (Бут 28:10-22): відкрите небо та численні свідчення Божої присутності в Ісусі серед людей. Учні стануть свідками Життя, Страстей та Воскресіння Сина Чоловічого, щоб потім сповнити місію, яку Він їм дасть: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; 20. навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мт 28:19-20). В кінцевому рахунку (в часі Парусії Христа) це означатиме, що відбудеться "шлюб неба і землі", обновиться усе творіння і настане новий світ (Біблія називає його "майбутнім віком"). В Одкровенні Євангелист Йоан так описує це майбутнє: "Почув я від престола голос великий, що говорив: «От, житло Бога з людьми, і він житиме з ними, вони ж народом його будуть, і сам Бог буде з ними, 4. і витре кожну сльозу з очей їхніх; і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше, бо все попереднє минуло.» 5. І сказав той, хто сидить на престолі: «От, нове творю все»... І переніс мене в дусі на гору велику, на високу, і показав мені місто святе Єрусалим, що сходив з неба від Бога, 11. опромінений славою Божою. Сіяння його схоже на камінь найкоштовніший, як на камінь яспис криштальноясний... 22. А храму не бачив я у ньому, бо Господь, Бог Вседержитель, є храм його, і Агнець. 23. Місто не має потреби ні в сонці, ні в місяці, щоб вони світили йому: бо слава Божа освітила його, і світильник його Агнець. 24. Ходитимуть народи в світлі його, і царі землі принесуть славу і честь свою до нього. 25. Брами його не замикатимуться вдень, ночі ж там не буде. 26. І принесуть славу і честь народів до нього." (Одкр 21:3-5;10-11;22-26).
          Час Великого Посту - це особлива нагода, щоб подякувати Богові за його покликання до життя, любові та служіння, а особливо за дар Спасіння та Нового Життя, а також за всіх через кого Він (осмислено чи не осмислено нами) присутній у нашому житті...
P.S. На цьому блозі є також мої інші розважання на Євангеліє цієї неділі:




[1] Wright Tom. John for Everyone Part 1: Chapters 1-10 Pt. 1 (New Testament for Everyone) SPCK 2002  Kindle Edition, p. 19  




пʼятниця, 24 лютого 2017 р.

Неділя прощення (Мт 6:14-21)

І). Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. 15. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших.
II). 16. Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. 17. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, 18. щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі.
III). 19. Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. 20. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. 21. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце.
           Уривок, який читаємо на Літургії в неділю Прощення, є частиною Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт 5 - 7), яку часто називають Конституцією Небесного Царства (це т. зв. ширший контекст уривку). В трьох главах містяться вимоги, які кожна людина повинна застосувати в житті для того, щоб могти бути дитиною та спадкоємцем Божого Царства. Кожна фраза в Мт 5 - 7 звучить надто радикально, й  часто не прийнятна з людської точки зору та сьогочасної практичної перспективи. Проте, в Нагірній проповіді Христос спонукає нас до того, щоб подивитися на Бога, духовне життя, інших людей, увесь світ та самого себе з іншої перспективи та через цілковито інакшу призму, - з Божої перспективи та Божими очима.
          Вужчим контекстом та своєрідним смисловим обрамленням для цього євангельського уривку є повчання Ісуса про молитву, яке з одного боку закінчується усім відомою молитвою "Отче наш" (Мт 6:5-13), а з іншого, закликом щоб наш погляд був завжди спрямований на Бога (Мт 6:22-23: Світло тіла - око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле. 23. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то темрява - якою ж великою буде!).
           Як вже можна було побачити з поділу тексту Євангелія, який я представив вище, уривок Мт 6:14-21 містить, як мінімум, три головні думки.
          Потреба прощення. Бог хоче подарувати нам нове життя, але всяка досада, гнів та неприязнь закривають вхід до нашого серця для Божої благодаті. Для того, щоб Царство Боже настало у моєму серці потрібно покаяння - зміна мислення про Бога, ближніх та самого себе (в грецькій мові покаяння окреслює термін метанойя, котрий дослівно означає "повна зміна, навернення, зміна способу думання, зміна напрямку, зміна життя, покаяння"; у Ст. Завіті на означення покаяння вживається єврейське слово тшуб, котре дослівно можна перекласти як "поворот, радикальна зміна"). Коли ми звільняємо серце від всякого непотребу й бачимо в іншій людині образ і подобу Божу,- самого Христа, - тоді отримуємо прощення від Бога, яке є благодаттю, котра заповнює наше звільнене від гріха серце...
          Потреба аскези. Щоб прощати, каятися, міняти своє життя на 180 градусів, потрібна Божа благодать. Щоб її прийняти необхідна бодай мінімальна аскеза, яка допомагає нам звільнити місце у серці для Господа. Аскеза не може бути поверхова, зовнішня чи просто показова. Всяка істинна аскеза, а насамперед піст, повинна виходити з серця і змінювати серце, що на практиці означає дозвіл Богові перебувати в нашому серці та керувати нашим життям.
          Потреба справжніх пріоритетів. Для того щоб Бог міг ефективно керувати нашим життям, ми повинні чітко визначитися з пріоритетами. Не можемо витрачати зусилля на марні та дріб'язкові справи та постійно залежати від банальних та швидкоплинних речей. Дуже важливо вкладати наше життя в те, що має вічну вартість...
          Усе Святе Письмо є свідченням того, як Бог постійно прощає мені і Тобі. Уся Історія Спасіння появляє, на яку аскезу, кенозис, смирення та приниження Бог здатний задля мене та задля Тебе. Усе Святе Письмо свідчить, що Ти і я є для Бога найбільшим пріоритетом та що мені і Тобі Він приготував надзвичайний скарб - життя майбутнього віку (вічне життя).
          В контексті вищесказаного, важливо поставити собі прості, але дуже важливі запитання.
          Наскільки я усвідомлюю, що Бог у Христі простив мене та що я також потребую прощати інших ?   Що заважає мені прощати та любити інших людей і що я повинен/ повинна робити для усунення цих перешкод у часі Великого посту ? Якими є мої пріоритети та наскільки вони співвідносяться з словами Ісуса в кінці Євангелія цієї неділі? 

Нижче подаю мої давніші думки на Євангеліє Мт 6:14-21

В цю неділю ми завжди читаємо уривок з Нагірної проповіді Ісуса Христа, який розміщений в євангелії від Св. Матея:   «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. 15. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших. 1. Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. 17. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, 18. щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні; і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі. 19. Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. 20. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. 21. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце».
Цей день  ми також називаємо Неділею прощення – тому що на Вечірні в спеціальному чині просимо прощення один у одного, щоб з розкаяним серцем увійшовши у велику Чотиридесятницю почати подорож до  Світлого Празника Воскресіння Христового.
Сьогодні після вечірні у нашому храмі Блаженних мучеників прочитавши вищенаведене євангеліє, зупинив свій погляд на першому та останньому віршах євангелія. Те що прийшло на серце подаю нище.
Бо де скарб твій, там буде і твоє серце… Цей останній вірш служить мотивацією для першого вірша уривку.  В першому вірші Господь говорить про необхідність прощення прогрішень (παραπτωματα) інших людей. Очевидно в цих словах мається на увазі не тільки дрібні провини інших супроти нас (бо саме це означає грецький термін παραπτωμα), але й більші провини, якими нас кривдять, і які ми називаємо гріхами (в грецькій мові – αμαρτια). Щоб прощати очевидно потрібно мати мотивацію. Потрібно дивитися на іншу людину так, як Бог дивиться на кожного з нас – як на найдорожчий для Нього скарб. А наскільки ми є для Нього дорогі свідчить вся Історія Спасіння представлена у Св. Писанні. Свідчить, за словами св. Павла, факт, що «Бог  показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками ( Рм 5, 8)». Коли ми ще були грішниками – його ворогами (тими які відійшли від Його плану стосовно нас і світу і збудували на землі ад завдяки своїй сваволі, недовірі та гордині;  слово αμαρτια - взяте з мови мисливців стосовно стріли, яка не влучає у ціль, - дослівно означає промах, відхід від цілі)  і на ніщо не заслуговували, а запродалися Сатані, – тоді Господь нас викупив від нашого суєтного життя, яке ми прийняли від батьків наших, не тлінним золотом чи сріблом,  а дорогоцінною кров'ю Христа, непорочного й чистого ягняти (пор. 1 Пт 1, 18 – 19).  Це неймовірно, але такою є Його Любов – тому, що Він сам є цілковитою Любов’ю (пор. 1 Ів 4, 16), яка не шукає свого (пор. 1 Кор 13, 5), але любить вічно (пор. Єр 31, 3). Коли Він дивиться на нас, то поза нашаруваннями всього того що затьмарює наше існування, бачить у нас Свій Образ та Свою Подобу (пор. Бт 1, 26 – 27), чи радше навіть Образ Свого Сина, на зразок котрого, за словами св. отців  ми були сотворені (пор. Євр 1, 3).
Люди які нас оточують часто завдають нам болю (як зрештою і ми іншим). Інколи кривда є цілком не справедлива, і тоді біль стає ще важчим… В сьогоднішньому Євангелії Ісус пропонує нам звільнення з під плит і тягаря образ – для цього потрібно подивитися на іншу особу Його очима. Це не є легко – і кожен з нас це знає. Проте, подібно як і золотий скарб захований у землі не тратить своєї цінності, так і кожна людина заховавши скарб Божого образу у собі під різними нашаруваннями масок та немочей (які іноді бувають відверто кажучи доволі гидкими та відразливими!), – не перестає бути Божою дитиною, та потребує нашого зцілюючого прощення, завдяки якому може швидше стати тим ким повинна бути, а ми в свою чергу прощаючи, – не тільки не додамо подібного нашарування для своєї душі, але також ставатимемо  вільнішими та світлішими.     


четвер, 16 лютого 2017 р.

Неділя про Страшний Суд (Мт 25:31-46).

Якже прийде Син Чоловічий у своїй славі, й ангели всі з ним, тоді він сяде на престолі своєї слави. 32. І зберуться перед ним усі народи, і він відлучить їх одних від одних, як пастух відлучує овець від козлів; 33. і поставить овець праворуч себе, а козлів ліворуч. 34. Тоді цар скаже тим, що праворуч нього: Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. 35. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; 36. нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. 37. Тоді озвуться праведні до нього: Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спрагненим і напоїли? 38. Коли ми бачили тебе чужинцем і прийняли, або нагим і одягнули? 39. Коли ми бачили тебе недужим чи в тюрмі й прийшли до тебе? 40. А цар, відповідаючи їм, скаже: Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших - ви мені зробили. 41. Тоді скаже й тим, що ліворуч: Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його; 42. бо голодував я, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене не напоїли; 43. був чужинцем, і ви мене не прийняли; нагим, і ви мене не одягнули; недужим і в тюрмі, і не навідались до мене. 44. Тоді озвуться і ті, кажучи: Господи, коли ми бачили тебе голодним або спраглим, чужинцем або нагим, недужим або в тюрмі, і тобі не послужили? 45. А він відповість їм: Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших - мені також ви того не зробили. 46. І підуть ті на вічну кару, а праведники - на життя вічне.»                   
          Центральною темою Євангелія від Матея є Боже Царство (що правда, Матей як єврей, який пише до євреїв, щоб переконати їх, що Ісус це обіцяний пророками царствений Месія, замість вислову "Царство Боже", вживає типовий для його одноплемінників термін "Царство Небесне"). Для доброго представлення цієї теми євангелист ритмічно уклав увесь матеріал  в такий спосіб, що блоки розповідного матеріалу, які представляють діяльність Ісуса, змінюються блоками проповідницького матеріалу (т.зв. діяльні та навчальні частини), який дуже різносторонньо пояснює все, що стосується ідеї Божого Царства. Відтак у Євангелії від Матея існує п'ять частин з великими промовами Ісуса:
1). Мт 5 7: т.зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства.
2). Мт 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх як вони мають поводитись та чого сподіватись). 
3). Мт 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства як воно не помітно починається, росте і т. д).
4). Мт 18: Навчання про Церкву (йдеться головно про стосунки, які повинні існувати між синами і дочками Царства).
5). Мт 23 25 Майбутнє Царства. Це остання велика промова Ісуса в Євангелії від Матея (Мт 23 містить гостру промову Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт 2425 знаходимо слова Ісуса про долю Єрусалиму, йдеться головно про 70-ті роки першого століття, та про долю світу перед Його другим приходом Парусією).
          Матей навіть встановив формулу, щоб сигналізувати про ці підрозділи, закінчуючи їх висловом: "Коли Ісус закінчив [ці слова]" (7:28; 11:1; 13:53; 19:01; 26: 1). 
          Читання цієї неділі відображає останнє прилюдне навчання Ісуса, яке водночас є частиною Його останнього дискурсу (є частиною останньої великої промови Ісуса, за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням), записаного в Євангелії від Матея (25:31 – 46).
В довшій серії з шести притч та пересторог, які передують цій унікальній апокаліптичній драмі (цей уривок не є притчею!), Ісус  наголошує  на важливості відповідального ставлення до свого життя та постійної готовності до приходу Сина Чоловічого (Мт 24:32 – 25:30). Безпосередньо саме Євангеліє цієї неділі, фокусує в собі ряд важливих для богослов’я Матея тем, які сходяться воєдино в цій фінальній сцені.
          В цьому уривку Євангелії Матей за допомогою властивих для нього образів вказує на Божественність Ісуса (раніше напр. в 18:20 говорить, що "де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них"). Син Чоловічий в 25:31 перегукується з Дан 7:13-14, -  в біблійній традиції роль остаточного суду наприкінці цього віку (нашого часу) завжди відводилася Богові. Та ж думка представлена в равіністичній традиції та поза-біблійній апокаліптичній літературі (Оракули Сивілли 4.183–84; 1 Енох 9:4; 60:2; 62:2; 46:2; 47:3; Заповіт Авраама 14A). Описуючи Бога равіни часто використовували образ Царя. Також, хоч образ пастиря інколи й відносили до Мойсея чи Давида, під головним Пастирем завжди малося на увазі самого Господа (Єзек 34:11–17; Зах 10:3; Пс 23:1–4; 74:1–2; 77:20; 78:52; Iс 40:11; Єр 13:17; 31:10; Міх 7:14; Сирах 18:13; 1 Енох 89:18). В єврейській традиції вівці часто позначували Божий народ (пор. напр. 1 Енох 90:32-33).[1]
          Єврейські тексти говорили про те, що після того, як Бог воскресить усі народи, Він учинить над ними суд (Міх 4:3; 4 Езри 7:37). В подібний спосіб цю тему розвиває і Новий Завіт: після часу випробувань, Ісус - Син Чоловічий, повернеться (25:31; 24:29–30; пор. Дан 7:13–14) "у славі" (пор. 16:27; 24:31; 2 Сол 1:10; 2:8) "у своєму Царстві" (16:28), засівши на престолі (пор. 20:23; 22:44). Згаданий  у притчі "престол слави" (25:31) часто згадувався і в єврейських писаннях (найчастіше як "Божий престол") та мав дуже важливе значення (пор. 1 Eнох 45:3; 47:3; 60:2; 62:2).
     В єврейській літературі критерієм суду "народів" чи "язичників" є опис їхнього ставлення до Ізраїлю (пор. 4 Езри 7:37).

     В цій розповіді  як і в інших словесних зображеннях народи є "зібрані" (пор. Мт 13:40; Iс 2:4; Одкр 16:16) і розділені (пор. Мт 13:30, 49), подібно як пастир відділяє овець від козлів (пор. Єз 34:17), щоб козли могли уникнути холоду в ночі, а овець залишаючи на свіжому повітрі, оскільки так їм було більше до вподоби. Зображення праведних як овець, а неправедних як козлів, може походити від їхньої відносної цінності для власника. Крім того, в порівнянні з вівцями, козли були набагато частіше не слухняніші пастухові. Вкінці, вівці завжди коштували дорожче ніж козли, й тому, з огляду на їхню більшу корисність і вартість, їх завжди тримали у більшій кількості.
   
     В контексті Ісусового навчання в Євангелії від Матея, ця притча в цілому правдоподібно адресована не так для тих хто служить убогим та потребуючим, але насамперед тим хто приймає (або не приймає) посланців Євангелія.  В інших місцях Євангелія від Матея учні є названі "братами" Ісуса  (12:50; 28:10; пор. також про "найменших" – 5:19; 11:11; 18:3–6, 10–14); у такий самий спосіб хтось свідомо приймає Ісуса так само як приймає його посланців (10:40–42), яких потрібно гостинно приймати нагодувавши та напоївши (10:8–13, 42). Ув'язнення може означати арешти апостолів правителями та царями (10:18–19), а нездужання може бути викликане важкістю та складними умовами місій (Флп 2:27–30; можливо Гал 4:13–14; 2 Тим 4:20). Згадка про нагих та бідно одягнутих присутня в описах терпінь учнів Ісуса в листах Павла (Рим 8:35), включно з найбільш детальним та розширеним каталогом випробувань учнів Ісуса в 1 Кор 4:11 і наступних віршах.

Цар судитиме народи беручи до уваги те, як вони відповіли на Євангеліє Царства, котре їм проповідували (24:14; 28:19–20). З іншого боку, справжні посланці Євангелія зможуть успішно євангелізувати світ тільки тоді, коли вони добровільно виберуть убогість і терпіння заради Христа. Відтак під "найменшими" про котрих згадує Євангеліє, на думку більшості дослідників НЗ, мається на увазі саме апостолів та місіонерів, як також усіх убогих благовісників Ісуса.   

Благословення (Бут 12:3), спадкоємство (Мт 5:4; 19:29; 21:38) і царство, відносяться до концепції обіцяної землі з книги Виходу й тому у часи Ісуса ці поняття були частиною есхатологічної надії Ізраїлю (див. Мт 5:3–12; в Павла пор. 1 Кор 6:9–10; Гал 3:14; 5:21; Еф 1:3, 14). Уривок в 25:41–46 повторює літературний зразок з 25:34–40, але оскільки він є наступним то відіграє кульмінаційну роль.

Страхітливе завершення містить осуд тих людей, котрі не прийняли активно посланців Євангелія, й очевидно не пам'ятали того, як вони скривдили Бога. Відтак, козли відлучаються (7:23) у вогонь вічний (пор. 3:8, 10, 12), хоч Бог спочатку/ первинно не створив їх для вогню, ані вогонь для них (пор. 4 Езри 8:59–60; можливо Рим 9:22; Прип 16:4). Така дійсніть радше була "приготована" (пор. 25:34) Богом для диявола та його ангелів (пор. 2 Пт 2:4; 1QM 13.11–12; 15.13–14).

Важливо однак відзначити, що в контексті оточуючих цей уривок інших притч, "прийняття" посланців Христа ймовірно включає в себе більше ніж тільки прийняття послання Царства: це означає також відповідне поводження з своїми підлеглими та ближніми (Мт 24:45–49). Якщо учні не "приймають" один одного належним чином, тоді вони відкидають Христа, котрого представляють їх співбрати  (18:5–6, 28–29). Апостол Павло пригадує коринтянам, що бути примиреним з ним - означає примиритися з самим Богом (2 Кор 5:11–7:1).

В контексті приготування до Великого Посту важливо спитати себе кілька дуже простих, але водночас дуже важливих запитань, котрі ставить перед нами цей уривок з Євангелія від Матея. Якою є наша відповідь на проголошення Доброї Новини, яку принаймні раз на тиждень чуємо у храмі? Чи ми є відкриті для Слова настільки, що Воно стає дороговказом нашого життя? Як інші можуть пізнати, що ми живемо Словом, а не просто ним цікавимося чи його вивчаємо? Що саме (конкретне) робимо для поширення Доброї Новини?

Щиро відповіши на ці запитання, отримаємо чудову нагоду для духовної праці над собою в часі великопосного приготування до літургійної зустрічі з Воскреслим Христом.

P.S. Мої інші думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.de/2014/02/25-31-46.html





[1] Окремі думки в цьому дописі основані на Keener C. S. The Gospel of Matthew: A Socio-Rhetorical Commentary, Grand Rapids, MI;  Cambridge, U.K.: Wm. B. Eerdmans Publishing Co. 2009, pp. 602–606