пʼятниця, 22 вересня 2017 р.

Коментар до Євангелія на 16-ту Неділю по Зісланні Святого Духа (Євангеліє від Матея 25, 14–30).

1. Контекст уривку
  Говорячи про контекст будь-якого уривку Євангелія від Матея, слід відзначити характерну літературну особливість цього Євангелія, яка полягає в чергуванні певного зразка, відповідно до котрого воно побудоване. Отже, євангелист ритмічно уклав весь матеріал в такий спосіб, що розповідні блоки, які описують діяльність Ісуса, змінюються проповідницькими блоками (т. зв. діяльні та навчальні частини). Євангеліє від Матея містить п’ять частин з великими промовами Ісуса:
1. Мт. 5–7: т. зв. Нагірна проповідь, яка є своєрідною Конституцією Божого Царства (щоправда, Матей, як єврей, який пише до євреїв, аби переконати їх, що Ісус – це обіцяний від пророків царствений Месія, замість вислову «Царство Боже», вживає типовий для його одноплемінників термін «Царство Небесне»).
2. Мт. 10: Місія Царства (Ісус посилає учнів на проповідь і навчає їх, як вони мають поводитися та чого сподіватися).
3. Мт. 13: Притчі про Царство (Ісус пояснює учням, яка природа Небесного Царства – як воно непомітно починається, росте і т. д).
4. Мт. 18: Навчання про Церкву (йдеться переважно про стосунки, які мають бути між синами та дочками Царства).
5. Мт. 23–25 Остання промова Ісуса (Мт. 23 містить гострий виступ Ісуса супроти лицемірства фарисеїв, а в Мт. 24–25 знаходимо Його слова Ісуса про долю Єрусалиму: йдеться передусім про 70-ті роки першого століття та про долю світу перед його другим приходом – Парусією).
Матей навіть встановив формулу, щоб уніфікувати ці підрозділи, завершуючи їх висловом: «Коли Ісус закінчив [ці слова]» (7, 28; 11, 1; 13, 53; 19, 01; 26, 1).
Відтак уривок Мт. 25, 14–30 є частиною останньої великої промови Ісуса, виголошеної за кілька днів перед Його Страстями та Воскресінням. У Мт. 23 містяться доволі суворі слова Ісуса проти лицемірства фарисеїв. У Мт. 24–25 подано досить динамічне й насичене пересторогами останнє навчання Ісуса. Отож, у Мт. 24, 1–3 сказано, що існує тісний зв’язок між зруйнуванням Єрусалиму та кінцем цього віку. Спочатку Ісус описує період між своїм Першим пришестям та Парусією: будуть природні катастрофи, війни між народами, поява лжемесій, гоніння на Божий народ та загальне проголошення Доброї Новини про Царство (Мт. 24, 4–14). Далі Ісус говорить про катастрофу, яка скоро спіткає юдейський народ (це ж подано в Мт. 22, 7; 23, 38), кульмінацією котрої буде зруйнування Єрусалиму та Храму в 70-му році (Мт. 24, 15–25). Потім (час відомий тільки Отцеві – Мт. 24, 36) Син Людський повернеться у великій славі в супроводі апокаліптичних знамень, щоб зібрати свій народ (Мт. 24, 26–36). Та ж пересторога стосується до повернення Сина Людського в більш віддаленому майбутньому (Мт. 24, 36–51): безсумнівність події та незнання термінів мають спонукати віруючих до пильності та вірності, оскільки ця подія принесе і спасіння, і суд. Для увиразнення теми Ісус розповідає притчу про мудрих і немудрих дів (Мт. 25, 1–13) та притчу про таланти (Мт. 25, 14–30). На завершення Ісус розповідає притчу про овець та козлів (Мт. 25, 31–46), у якій йдеться про потребу правильного відгуку на слова благовісників Христа; ті, хто годує, одягає їх та піклується про них, – засвідчують прийняття звістки апостолів та їхнього Господа (Мт. 10, 40–42).
2. Текст та корткий коментар[i]
Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати своїх поглядів. Натомість за допомогою притч Ісус входив у довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб, спонукав їх до рефлексій та відповіді на Його слово. Теми притч були зі звичайного життя, яким жили Ісусові сучасники, і тому були близькі та зрозумілі кожному.
14 І Царство Небесне буде мов той чоловік, що, вирушаючи в дорогу, прикликав своїх слуг і передав їм своє майно.
Багаті землевласники зазвичай залишали свій маєток під нагляд досвідчених керівників, яким довіряли провадити своє господарство, контролювати витрати й прибутки та примножувати багатство. Це могли бути вільні люди або (як у цьому випадку) слуги.
15 Одному він дав п’ять талантів, другому – два, а третьому – один, кожному за його здібністю, і від’їхав.
Хоча вартість таланту була різною в різні епохи в різних місцях, можемо орієнтовно оцінити ці таланти в 50, 20 і 10 тис. динаріїв відповідно. Оскільки один динарій становив середній денний заробіток, то ця сума була «малою» (25, 21–23) тільки для дуже багатої людини, яка, ймовірно, довірила своє багатство найбільш надійним й обережним слугам. Отримавши значний капітал, вони могли вкласти його у вигідну справу, а оскільки більшість людей взагалі не володіла подібними сумами, то це була унікальна можливість отримати великий дохід. Саме ця притча надала метафоричного сенсу слову «талант» – значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом.
16 Той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов й орудував ними, і придбав других п’ять талантів. 17 Так само і той, що взяв два, також придбав два других.
  Кожному слузі було дано різні (але всім дуже великі) таланти (суми грошей), кожному за його силою, з надією, що вони сторицею повернуть їх. Бог визнає, що всі ми різні, і не очікує від нас неможливого.
18 А той, що взяв один, пішов, викопав у землі яму і сховав гроші пана свого.
Один із найнебезпечніших (але й найменш прибуткових) способів зберегти гроші – закопати їх у землю. Такі скарби, свого часу не запотребовані з різних причин, знаходять до сьогодні (у Лк. 19 слуга вчинив ще гірше: він просто загорнув гроші в хустку, навіть не закопавши їх, що було вкрай нерозумно й небезпечно).
19 По довгім часі приходить пан слуг тих і зводить з ними рахунок.
За відсутності регулярних транспортних засобів час повернення навіть із добре спланованої поїздки визначити було важко. Ця притча, на відміну від попередньої, роз’яснює, що означає бути готовим. Це не означає перебувати в неробстві – необхідно виконувати доручену справу, використовуючи всі наявні можливості.
20 Приступив той, що узяв був п’ять талантів, і приніс других п’ять талантів: – Мій пане, – каже, – ти мені дав п’ять талантів, ось я придбав других п’ять талантів. 21 Сказав до нього його пан: – Гаразд, слуго добрий і вірний. Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого. 22 Приступив і той, що взяв був два таланти, і каже: – Пане, два таланти дав ти мені. Ось других два придбав я.
23 Сказав до нього пан його: – Гаразд, слуго добрий і вірний! Ти був вірний у малому, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого.
Показово, що двоє слуг отримали однакову нагороду від свого господаря (21, 23), хоча вихідні завдання, а отже, і їх виконання були різними. У давнину був популярний принцип: чесність у малому свідчить про чесність у великому. Арамейське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято» (пор. 25, 10). Господар, повернувшись, влаштував свято і віддав належне своїм кмітливим рабам.
24 Приступив і той, що взяв був один талант, і каже: – Пане, знав я тебе, що ти жорстокий чоловік: жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. 25 Тому зі страху я пішов і закопав талант твій у землю. Ось він – маєш твоє.
Третій слуга, ймовірно, був не такий уже й дурний – його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало небезпекою втрати, тобто було не менше надійним, ніж закопати гроші. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не відповідаю».
Мати «менший» дарунок не означає не вживати належних зусиль для його реалізації. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його. Прагнучи застерегти себе від помилки, він закінчив тим, що вчинив неправильно.
26 Озвався його пан і каже до нього: – Лукавий слуго й лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав. 27 Тож треба було тобі дати мої гроші торгівцям, і я, вернувшись, взяв би своє з відсотками.
Хоча практика давати гроші на відсотки й суперечила єврейським законам (Вих. 22, 25; Лев. 25, 36–37; Втор. 23, 19–20; Неєм. 5, 7; Пс. 14, 5; Прип. 28, 8; Єз. 18, 8.13.17; 22, 12), язичники не корилися цим вимогам. Більше того, євреї могли залучати їх для здійснення подібних операцій, і тому багато представників єврейської знаті дотримувалися грецьких звичаїв, а не офіційних приписів юдаїзму. Подібно до того, як рабини могли розповідати притчі про царів через довгий час після зникнення царів із єврейської Палестини, Ісус міг сподіватися, що його слухачі зрозуміють мораль цієї притчі.
Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (24), це не є алегоричним зображенням Бога; Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо собі Бога як суворого й вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю й відгукнутися всім серцем. Маємо використовувати його дари відповідально, але при цьому сміливо й завзято. Таким чином підготуємо себе до Парусії.
28 Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має десять. 29 Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, візьмуть і те, що має.
Щодо духовних багатств Ісус застосував принцип: хто багатий у Бозі, того Бог вчинить ще багатшим у час остаточного розрахунку. Хто, однак, не посідає жодних скарбів, які важливі в небі (пор. Мт. 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим.
30 А нікчемного слугу того викиньте в темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
Темрява в інших текстах символізує пекло (пор. Мт. 8, 12).
3. Прагматичний аналіз
3.1. Ситуаційний контекст (як сприймали притчу сучасники Ісуса)[ii] У часи Ісуса історію про слуг і їхнього пана (який від’їжджає, давши їм завдання), безсумнівно, мали б розглядати як розповідь про взаємини Бога та Ізраїля. Мабуть, євангелист Лука хоче, щоб ми саме так розуміли його версію тієї ж історії (Лк. 19, 11–27). Якщо навіть у Нагірній проповіді можна бачити насамперед виклик Ісуса тодішньому Ізраїлеві , то, можливо, нам слід сприймати цю притчу так само. За такого тлумачення притча добре поєднується із 23-ою главою, де Ісус звинувачує книжників і фарисеїв. Можна припустити, що в притчі їх представляє лукавий слуга, який сховав гроші («талант») свого пана. У якому сенсі книжники та фарисеї отримали в дар свій талант? Їм було дано Закон Мойсея, Храм і почуття присутності Бога серед них . Їм було дано чудові обітниці, що Бог благословить не тільки Ізраїль, але і весь світ через Ізраїль. Проте вони закопали цей свій талант у землю, не захотівши бути світлом світу, а приберігши світло для себе (пор. Мт. 5, 14–16). Вони були негідними слугами, а тепер їхній пан нарешті повертається і збирається спитати з них звіт. Прийдешнє руйнування Єрусалиму і Храму треба сприймати як покарання слуги, що не виконав веління свого пана.
Але про кого ж йдеться в притчі під образами двох слуг, які залишилися гідними довіри свого пана? Здається, це ті люди, які у відповідь на заклик Ісуса настільки поширюють блага, даровані Ізраїлю, що стають уже чимось новим (пор. 2 Кор. 5, 17). Це слуги Царства Божого, що подібне до гірчичного зерна, з якого виростає велике дерево (пор. Мт. 13, 31–32). Такі люди – знак того, що це дерево вже починає цвісти. Коли Ісус прийшов до Єрусалиму, аби пришвидшити останнє зіткнення між Царством Божим і його ворогами, віддані Христові учні уподібнюються до слуг, які правильно повелися з грошима, котрі їм довірили.
3.2. Сучасний контекст (що означає притча для сучасних християн)
Завжди існує небезпека, що люди будуть сприймати християнство як своєрідну божественну екзаменаційну систему. Можна подумати, що Бог дав нам чітку програму поведінки й одного разу прийде, аби провести вирішальний іспит, приготувавши для відмінників щось прекрасне, а для двієчників – щось жахливе. На перший погляд, ця притча має навіть посилити це враження. Але, звичайно ж, мусимо завжди протестувати проти такого погляду на Євангеліє і Бога. Христос каже, що Він прийшов кликати не праведних, а грішників та знайти і врятувати заблуканих (пор. Лк. 19, 9–10). Ісус твердить, що митники та грішники, які провалили всі іспити юдаїзму, увійдуть до Царства Небесного попереду книжників і фарисеїв. Врешті, ціла глава в Євангелії від Матея (23-я) містить Ісусові застереження, звернені до самовпевнених лідерів єврейського народу. Отже, про що ж ця притча?
Зазвичай вважають, що так Ісус готує своїх учнів до довгого періоду його відсутності, коли їм потрібно буде виконувати його доручення; коли Він повернеться, то буде судити відповідно до того, наскільки учні впоралися з покладеними на них завданнями. У Новому Завіті знаходимо кілька місць, де перелічено дари та служіння, які отримують члени Церкви: Рим. 12, 6–8; 1 Кор. 12, 8–10; 1 Кор. 12, 28–30; Еф. 4, 11; 1 Пт. 4, 9–11. Дуже важливим є той факт, що дари дано для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» (1 Кор. 12, 7). Упродовж всієї історії спасіння не засвідчено жодного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цього вибору своєму планові спасіння, призначеному для всіх[iii]. І чим більше дарів та чим вище служіння – тим більше відповідальності: наприклад, єпископ відповідає перед Богом не тільки за себе, а й за священиків та вірних своєї єпархії; за те, як голоситься Добра Новина, та за багато іншого. Подібно є з кожним станом та служінням – великі знання накладають велику відповідальність (пор. Лев. 26, 18; Ам. 3, 1–2)[iv]. Зрештою, «depositum fidei, що міститься у Святій Традиції та у Святому Письмі, був доручений апостолами усій Церковній спільноті[v]». Прикладом глибокого розуміння відповідальності за все, що отримав від Господа є св. ап. Павло, який пише: «Бо коли я проповідую Євангелію, нема мені від того слави це мій обов’язок. І горе мені, коли б я не проповідував Євангелії» (1 Кор. 9, 16). Уся церковна спільнота та кожен її окремий член, усвідомлюючи, що «ми рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, аби звістувати великі діла Того, хто нас (у тексті: вас) покликав із темряви у своє дивне світло» (1 Пт. 2, 9 – 5, 9), повинні бути «завжди готові дати відповідь кожному, хто у нас (в тексті: вас) вимагає слова про нашу (у тексті: вашу) надію» (1 Пт. 3, 15), та, розвиваючи Богом даний дар, або талант (Мт. 25, 14–30; чи міну – Лк. 19, 11–27), чи вдосконалюючи довірене служіння, очікувати на прихід Господа Ісуса Христа. А оскільки Господь прийде несподівано (пор. Лк. 12, 40, 46; 1 Сол. 5, 2–3) «уся наша істота – дух, і душа, і тіло буде збережена без плями на прихід Господа нашого Ісуса Христа» (пор. 1 Сол. 5, 23), щоб не тільки уникнути покарання (пор. Лк. 12, 47–48), а й прийняти від Господа нагороду (пор. Лк. 19, 17.19), увійшовши в його радість (пор. Мт. 25, 21.23) та знайшовши себе записаними в книзі життя (пор. Од. 21, 27).
«Остаточний іспит», однак, у будь-якому разі треба розглядати в ширшому контексті. Так, Бог дійсно з нетерпінням чекає, коли ж люди почнуть мудро використовувати блага, даровані Ним. Так, Ісус Христос прийшов як Еммануїл , щоб знайти серед Свого вибраного народу тих людей, які розумно використали щедрі Божі дари. І ми можемо з упевненістю повторити, що Бог і надалі буде через Ісуса зважувати все, що християни роблять протягом свого життя (пор. 1 Кор. 3, 10–15, 2 Кор. 5, 10). Усе це дуже важливо й не може бути упущено. Проте маємо також завжди пам’ятати, що подібні притчі не дають повного уявлення про Творця світу – Бога, який послав нам Ісуса на знак Своєї любові. Остання притча міститься перед самим апогеєм усієї цієї історії, коли Син Людський віддасть «життя своє як викуп за багатьох» (пор. Мт. 20, 28). Жахаючись того, що деякі люди, за словами Ісуса, будуть кинуті в темряву, де «плач і скрегіт зубів», ми завжди маємо пам’ятати, що Він сам був на шляху до такої пітьми, де навіть Він відчув себе покинутим Богом (пор. Мт. 2, 45–46).




[i] Окремі фрагменти коментаря взято з Carson D. A., France R.T., Motyer J.A., Wenham G.J, (eds.) New Bible commentary: 21st century edition. (4th ed. Libronix Digital Library). – Leicester: InterVarsity Press 1994 (Mt 25:14-30) та Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 111-112
[ii] Окремі фрагменти сприйняття притчі в часи Ісуса та її значення для нашого часу взято з Wright N. T. Matthew for Everyone: Part 2  (New Testament for Everyone). SPCK, Kindle Edition, p. 135-139
[iii]А. Джирланда стверджує: «Починаючи від першого вибрання, вибрання Авраама, Бог об’являє, хоч тоді ще не в цілком ясний спосіб, що цей вибір має на меті «благословення», яке, починаючи від потомства Авраама, повинне буде охопити всі народи землі (Бут. 12, 3). Так само буде й з усіма іншими людьми, «вибраними» на те, щоб бути посередниками між Богом і людиною (напр., Мойсей, судді, царі, пророки, апостоли). Те саме треба сказати про Ізраїль як народ: його було вибрано з ціллю певної місії, яку він повинен був сповнити для всіх людей, щоб на конкретному історичному рівні виявити те, що Бог мав намір здійснити на рівні цілковитого спасіння, призначеного для всіх людей» – А. Джирланда, Ключ до Біблії. Старий Завіт (перекл. з іт. A. Girlanda, Antico Testamento. Iniziazione biblica. Edizioni San Paolo, 2002) Львів, 2006, 23.
[iv] Keener C. S. The IVP Bible background commentary: New Testament– Downers Grove, Ill.: InterVarsity Press, 1993, p. 215
[v] Катехизм Католицької Церкви, Синод Української Греко-Католицької Церкви, 2002, 34

пʼятниця, 15 вересня 2017 р.

П'ятнадцята неділя після П'ятидесятниці. Чому вартує присвятити життя? (Мт 22:34-46)

Довідавшись, що він замкнув уста садукеям, фарисеї зібралися разом. 35. І от один із них, законоучитель, спитав його, спокушаючи: 36. «Учителю, котра найбільша заповідь у законі?» 37 . Він же сказав до нього: «Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: 38. це найбільша й найперша заповідь. 39 . А друга подібна до неї: Люби ближнього твого, як себе самого. 40. На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються.» 41. Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: 42. «Що ви думаєте про Христа? Чий він син?» Кажуть йому: «Давидів.» 43. Він до них мовить: «Як же Давид у надхненні називає його Господом, 44. кажучи: Господь промовив Владиці моєму: Сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги. 45. Коли, отже, Давид його Господом називає, то як він може бути його сином?» 46. І ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його запитувати.  
Текст Євангелія цієї неділі звертає нашу увагу на дві важливі теми: ідентичності Христа (Хто Він?) та питанню чому вартує присвятити своє життя, – або, іншими словами, що вартує вкладення всіх зусиль у житті (біблійною мовою питання звучить «Яка найбільша заповідь ?»).
На запитання, чому вартує присвятити життя (Котра найбільша заповідь у законі?) Ісус відповідає дуже просто, але водночас вичерпно, глибоко й навіть безапеляційно. Очевидно, що Він мав на це право, й дуже добре розумів, що говорив – задля любові до Бога та ближнього Він віддав Своє життя.
В первісному контексті, обидві заповіді, які Христос називає найбільшими, вперше були висловлені в П’ятикнижжі Мойсея – Торі, котра є фундаментом Одкровення (найважливіша частина Писання), а відтак і духовного життя Ізраїлю. Заповідь з Второзаконня «Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю» (6:4-5), – лягла в основу щоденної молитви кожного ізраїльтянина й відома під назвою «Шема» (від першого слова «Слухай», яке єврейською звучить як Shema чи Sh'ma שְׁמַע ). Заповідь з книги Левіт «Не будеш мститися і не будеш злопам'ятним супроти твоїх земляків. Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я Господь» (19:18) є тією частиною Писання, в котрій Господь так часто закликає Ізраїль дотримуватися все сторонньої святості життя, що усі ці глави (Левіт 17–26) часто називають Кодексом святості.  
Для того, щоб наголосити на важливості цих заповідей, Матей навіть не розповідає, яка була реакція фарисеїв чи того з поміж них, який задав це питання Ісусові.
Найімовірніше, що фарисеї виглядали досить жалюгідно, й тому вже Ісус задає їм запитання про те чиїм сином є Христос (єврейською – Месія). Фарисеї відповідають поширеним у той час означенням месіянського титулу  – «Син Давидів». За цими словами, окрім пророцтв Старого Завіту, крилися також політичні надії та сподівання – прийде цар з роду Давида, через якого Господь, як через Свого Помазаника (грцькою – Христа; єврейською – Месію) розгромить усіх ворогів Ізраїля й відтак відновить межі Давидового царства та підніме славу народу.
Натомість Ісус цитуючи Пс 110:1 відзначає, що Месія – маючи на увазі Самого Себе (чого очевидно фарисеї до кінця не розуміли) – є незрівнянно більшим ніж просто нащадком великого царя Давида, – хоча й походить з його роду: «Сказав Господь Владиці моєму: «Засядь праворуч мене, доки не покладу ворогів твоїх тобі підніжком.». В такий спосіб Ісус знову застерігає народ проти  традиційного розуміння Його служіння. Замість того щоб запанувати в Єрусалимі, подібно як колись зробив  Давид, Він буде незабаром знехтуваний та відкинутий Своїм народом, однак потім, на хресті, Його зрештою визнають не як сина Давида, але як «Сина Божого» (Мт 27:54).
Цього парадоксу Божої присутності в Ісусі, як і парадоксу Його любові та самопожертви в той час майже ніхто не міг ні зрозуміти ні прийняти. Дві згадки в уривку про те, що «фарисеї зібралися вкупі/ разом» у віршах 34 та 41 відлунюють до слів месіянського Пс 2:2 (Повстали царі землі і князі зібралися разом проти Господа і проти Христа Його – переклад з Септуагінти ) й вказують, що фарисеї поводяться як язичницькі царі, котрі зібралися проти Господа і Його Помазаника – Христа. Знання Закону, а відтак і найважливіших заповідей не перемінило їх сердець, а відтак і не зробило їх чутливішими та відкритішими до зустрічі з Богом, який не вписувався в їхні рамки й шокував їх шириною і глибиною Своєї любові до всіх без винятку людей. Заполітизованим духовним провідникам важко було зрозуміти, що найбільшим їхнім ворогом є не Рим, але сатана, та, що тільки практикуючи (аж до власної самопожертви), а не просто вивчаючи заповіді любові, можна почати відкриватись на парадоксальну Божу любов, яка вповні виявилася в жертві Ісуса на хресті.
Ця воплочена Любов запрошує сьогодні усіх хто вже почув звістку про Христа до інакшого способу мислення і життя, – врешті до відкриття на Інакшого (в єврейській мові це слово звучить як «Святий» – Kadosh קָדוֹשׁ) Бога, постійний досвід зустрічі з котрим перемінюватиме наше життя.  
Тільки зростаючи в розумінні відповіді на питання «Ким є Ісус Христос?», вслухаючись в Його слова на сторінках Євангелія та роздумуючи над Його вчинками, ми зможемо більше розуміти, чому та кому вартує присвятити все своє життя. На думку Ісуса – це любов до Бога і ближнього. Щоб зрозуміти Його думки важливо відкрити для себе у Христі справжнього Бога та справжню людину.
P.S.  Інші мої думки про цей уривок Євангелія, є на цьому блозі за наступним посиланням:


четвер, 7 вересня 2017 р.

Чотирнадцята неділя після П'ятидесятниці (Мт 22:1 - 14). Притча про весільний бенкет.


Ісус, озвавшися, знову заговорив до них у притчах: 2. «Царство Небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля. 3. Він послав своїх слуг кликати запрошених на весілля, але вони не хотіли прийти. 4. Тоді він знову послав інших слуг, кажучи: Мовте запрошеним: Ось я обід мій зготував: зарізано волів та підгодовану худобу все готове, ідіть на весілля. 5. Та ті тим знехтували й пішли собі, хто на власне поле, хто до свого крамарства; 6. інші ж, схопивши слуг, познущалися з них і повбивали. 7. Розгнівався цар і вислав військо, яке вигубило тих убивців, а їхнє місто спалило. 8. Тоді він мовив своїм слугам: Обід - готовий, але запрошені були негідні. 9. Підіть, отже, на роздоріжжя і, кого лише здибаєте, кличте на весілля. 10. Вийшли ці слуги на дороги й зібрали всіх, кого тільки спіткали - злих і добрих, так що весільна світлиця була гостей повна. 11. Як же ввійшов той цар, щоб подивитися на гостей, побачив там чоловіка, що не був убраний у весільну одіж:, 12. і сказав до нього: Як то ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі? А той мовчав. 13. Тоді цар промовив до слуг: Зв'яжіте йому ноги й руки та й киньте геть у темряву кромішню! Там буде плач і скрегіт зубів. 14. Багато бо покликаних, але вибраних мало.»
За браком часу нижче пропоную кілька думок кількарічної давності, які, сподіваюся, не втратили своєї актуальності.
Завдяки притчі про весільний бенкет Ісус розповідає про природу сотвореного Богом всесвіту, та особливе місце та призначення людини в ньому. Згідно свідчень зафіксованих в синоптичних Євангеліях, в основі Божого погляду на світ  стоїть ідея Царства Небесного (так завжди каже Матей, оскільки  його адресатами були християни, які походили з юдейського середовища, в якому згідно довшої традиції основаної на другій заповіді Декалогу, Боже ім’я не вживалося, а замінювалося іншим словом; Марко та Лука говорять про Царство Боже). Для східних народів слово "Царство" (малкута) означало ефективну, чинну, дієву владу царя та його законів на всій йому підвладній території, та  ніколи не розумілося абстрактно. Вся Біблія від першої до останньої сторінки є дуже промовистим свідченням про цю надзвичайну роботу, яку Бог здійснює у Своєму Царстві. Цю подиву гідну та водночас драматичну історію (від Буття до Одкровення) Божої мета-повісті, яка властиво є правдивою історією світу, коротко можна представити кількома словами, за якими стоять цілі історичні епохи та надзвичайні події: створення, гріхопадіння, Ізраїль, Христос, Церква, Нове створіння.
В Євангелії цієї неділі Матей піднімає питання, яка не є легким ні для наших вух ні для нашого серця – наскільки зрілим та серйозним є наше ставлення до всього того, що Бог зробив і надалі робить в історії для нашого спасіння?  Очевидно, що нам є легше сприймати уривки про те, що Бог утре кожну сльозу (Одкр 21:4) ніж попередження про суд, плач та скрегіт зубів. Проте притча Ісуса, яку він розповідає в останні дні свого служіння після акції в храмі (Мт 21:12–17) та притчі про злочинних виноградарів (21:33–46), вказує, що існує й інша реальність, яка зумовлюється рішеннями та поставою людей. 
Крейг Бломберг аналізуючи цю притчу підкреслює наступні основні теми:
1). Бог кличе до свого Царства багато різних людей;
2). Відверта відмова прийняти Боже запрошення накликає  покарання; 
3). Нездатність людини, яку Бог покликав, приготуватися належним чином, виявляється таким же ж гріхом та тягне за собою відповідні наслідки.
Контекст притчі вказує, що першу групу складають вороже налаштовані до Ісуса книжники та фарисеї, а другу – майбутні учні, які не здатні «сплатити ціну учнівства».[1]
Отже, маємо певну тріаду: Цар, який запрошує всіх; гості які відмовилися прийти; чоловік без весільної одежі. Якщо добре проаналізуємо причини тих, хто зігнорував запрошенням царя і тим виявив не тільки брак пошани, але й відмову визнавати Його суверенітет, то дійдемо висновку, що вони сміхотворні. Випадок з чоловіком, якого виглядає забрали з вулиці, також не є такий драматичний, як виглядає на перший погляд. По перше, настійливість прийти на бенкет  на сході сприймалася як люб’язність та ласкавість господаря; по друге – ніде не вказано, що гість був бідний та не мав часу вдягнутися належним чином; по третє – на сході існував такий звичай (зафіксований також для інших епох стародавнього світу), що цар сам роздавав гостям святкову одежу, так що чоловік без святкової одежі свідомо знехтував царський дар.[2] 
Н. Т. Райт відзначає, що «є різниця між цим щирим запрошенням та нашим сьогоднішнім бажанням почути, що Бог любить всіх нас не залежно від наших вчинків. Коли каліки та сліпі прийшли до Ісуса, Він не сказав їм: «ви гарні й такі як є», але зцілив їх. Коли до нього прийшли блудниці й митарі, Його любов не дозволила їм залишатися в темряві – й самі ці люди і все їхнє життя змінилися на краще.  В глибині душі  ніхто насправді не вважає, що Бог хоче залишити нас такими якими ми є. Бог любить навіть серійних вбивць та розбещувачів малолітніх; Він любить безжалісних та зарозумілих бізнесменів; Бог любить владних матерів, які калічать життя своїх дітей. Але сутність Божої любові полягає в тому, що Він жадає кардинальних змін всіх цих злодіїв, ненавидячи їхні вчинки. Вкінці кінців, як благий Бог, Він не може допустити таких людей до участі в святкуванні на честь Свого Сина, якщо вони не бажають змінюватися… В цій притчі Ісус використовує символи: весільний одяг – це любов, справедливість, милість і святість Царства Божого. Якщо ви відмовляєтеся від такого вбрання, значить вам не місце на бенкеті».[3]
Отже цієї неділі Царство Боже представлено як бенкет – відомий в юдаїзмі образ радощів та тріумфу в кінці часів. Ап. Павло уточнює про що насправді йдеться: «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі» (Рм 14:17). Праведність – як правильні стосунки з Богом та ближніми,  та мир і радість у Св. Дусі – як наслідок цієї праведності.
Яким є моє відношення до того всього, що  Бог благодаттю Св. Духа дарує мені у Своєму Єдинородному Сині ? Як я ціню цей весільний одяг подарований мені у Хрещенні? Як кожної неділі відповідаю на запрошення до Євхаристійного столу ? Як все це разом допомагає мені змінюватися та бути сином чи дочкою Царства, тим самим утверджуючи його в сьогоднішньому світі ?



[1] Blomberg C. L., Interpeting the Parables, Downers Grove 1990, 238
[2] Там же – 237
[3] Wright NT., Matthew for Everyone Part 2 (New Testament for Everyone). SPCK. Kindle Editionp. 82-84


пʼятниця, 1 вересня 2017 р.

Тринадцята неділя після П'ятидесятниці - притча про злочинних виноградарів (Мт 21:33-46).


Слухайте іншу притчу. Був один чоловік-господар, що насадив виноградник. Він обвів його огорожею, видовбав у ньому чавило, вибудував башту, винайняв його виноградарям і відійшов. 34. Коли ж настала пора винозбору, послав він слуг своїх до виноградарів, щоб узяти від них плоди, йому належні. 35. А виноградарі, схопивши його слуг, кого побили, кого вбили, кого ж укаменували. 36. Тоді він послав інших слуг, більше від перших, але ті вчинили й з ними те саме. 37. Наприкінці послав до них свого сина, кажучи: Матимуть пошану до мого сина. 38. Та виноградарі, узрівши сина, заговорили між собою: Це спадкоємець. Нумо, вб'ємо його й заберемо собі його спадщину. 39. І взявши його, вивели геть з виноградника й убили. 40. Отож, коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями?» 41. «Лютих люто вигубить», - відповіли йому, - «а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно.» 42. Тоді Ісус сказав їм: «Чи в Письмі не читали ви ніколи: Камінь, що відкинули будівничі, став каменем наріжним? Від Господа це сталось і дивне в очах наших. 43. Тому кажу вам: Відніметься від вас Царство Боже й дасться народові, що буде приносити плоди його. 44. Хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить.» - 45. Почувши ці притчі, первосвященики й фарисеї зрозуміли, що він про них говорить. 46. І намагалися схопити його, та боялися людей, бо ті мали його за пророка.
Ситуаційний контекст (що Матей хотів сказати своїм сучасникам). Найважливіше навчання в цій притчі – її христологія. Якщо пророки СЗ зображені в ній як слуги (Мт 21:3436), то Ісус як «возлюблений Син» (Мт 21:37; пор. Лк 20:13). Він не є просто найкращий чи улюблений слуга. Він настільки різниться від пророків СЗ, що потрібно застосовувати якісно інші категорії на Його означення. І тут порушується питання «онтологічної» унікальності Сина. Унікальна роль Ісуса як «наріжного каменя Церкви» (Мт 21:42; пор. Лк 20:17; Ді 4:11–12; Eф 2:20; 1 Кор 3:11) продемонстрована цитатою з Пс 118:22. Кожна особа буде суджена на підставі свого ставлення до Ісуса (Мт 10:26; пор. Лк 9:26; 12:8–9; Ді 4:12). Опис Сина як спадкоємця (Мт 21:38) також має христологічне значення, адже тут Він виступає як майбутній Господар виноградника.
У конкретному часовому вимірі досліджувана притча – це розповідь про Ізраїль, котра досягає кульмінації в суді. Як і в деяких інших притчах, Ісус розвиває вже добре відому біблійну тему (в цьому разі – з Іс 5:17 і Пс 79). Він далі пояснює акцію в Храмі і, через алюзії на Ісаю, виправдовує її: знову, як і в дні Ісаї, Храм заслуговує пророчого викриття і навіть посланої від Бога загибелі. Господар, який посилав слуг і сина й побачив їх відкинутими, прийде і стратить виноградарів, а виноградник віддасть іншим. Швидше за все, тут йдеться про майбутнє зруйнування Єрусалима: Ісусова акція в Храмі була символом майбутнього осуду. Розказана притча представляє більш широкий розповідний контекст, спираючись на ізраїльську пророчу традицію та претендуючи на підведення цієї традиції до кульмінації – кульмінації, в рамках котрої розіграна притча має сенс. Таким чином, притча пояснювала акцію Ісуса, а також (шляхом екстраполяції) – майбутню дію Бога Ізраїля (хоча акцент на цьому менший, ніж часто думають)[i].
Матей наголошує, що первосвященики й фарисеї добре усвідомлювали, що в притчі мовиться саме про них  (зрозуміли, що про них говорить). А факт, що вони відчували страх перед народом (боялися людей), є черговим свідченням, що намагання вбити Ісуса – не просто емоційна реакція, а обдуманий вчинок.
            Описом реакції релігійної еліти Матей показує, як притча, котру розповідав Учитель, здійснюється на очах: Ісус, законний спадкоємець стародавніх пророків, прийшов завершити їхню справу, ще раз закликаючи Ізраїль віддати належну честь Богові Союзу. Ізраїль мав завдання – принести плід праведності свого життя і явити Божу благодать усьому світові. Натомість він, приховавши благодать тільки для себе, жив неправедним життям і вдавався до насильства – включно до відкинення останнього Божого Посланця (пор. Лк 19:41–44)[ii].
Проте Ісус каже, що Бог, який мав судити язичників, прийде судити Ізраїль, а відкинутий Месія (Пс 118:22) – в. 21:42, після приниження (Іс 8:14–15) буде прославлений (Дан 2:44–45) – в. 21:44.
Наразі ж Матей додає до ланцюга нечестивих намагань та пошуків ще свідчення про богохульні наміри лідерів народу – після урочистого в’їзду в Єрусалим, коли народ вітав Ісуса словами «Осанна!» (21:1–11), та Його акції в храмі (21:12–17), притча про виноградник (21:33–46) стала третьою з довшої низки основних причин (четверта причина – помазання Ісуса жінкою в домі Симона фарисея, котре багато коментаторів розглядають як помазання Месії, – Мр 14:3–9; Мт 26:6–13; Лк 7:36–50), що в результаті призвели до смерті Христа[iii].
Сучасний контекст (значення для Церкви сьогодні). Цей уривок продовжує тематичну лінію попередніх наративів про свідоме відкинення Ісуса та Його посланництва релігійно-культовими (первосвященики), інтелектуальними (книжники) та політичними (старійшини народу) провідниками Ізраїля.
З притчі можна виокремити принаймні три головні думки[iv]:
1. Бог є багатомилостивим і терпляче чекає, поки Його народ принесе належний плід; чекає навіть тоді, коли народ повстає проти Нього.
2. Прийде час, коли терпеливість Бога закінчиться, й тоді всі, хто Його відкинув, будуть знищені.
3. Божий задум не буде порушений, оскільки Він поставить нових провідників, котрі принесуть плоди, яких не дали попередні виноградарі.
Позачасове значення цього фрагмента полягає в тому, що кому багато дано, від того буде багато вимагатися. Люди, яким більше довірено (провідники), в певному сенсі наражені на більшу небезпеку невиконання своїх обов’язків і нерозуміння суті свого посланництва. Причиною такого засліплення може бути надмірна увага до себе, на шкоду своєму служінню. Їм стає чужою й незбагненною позиція слуг: «Ми слуги негідні, що належало нам зробити, ми зробили» (Лк 17:10). Такі люди цілковито зосереджені на собі, на своїх «досягненнях», величі й гідності, а відтак зовсім закриті на дію Божу. Коли з часом з’ясовується, що справжній Божий план іде всупереч їхнім очікуванням, бажанням чи інтересам, вони виявляються неготовими поступитися своїм, щоб піти за покликом Божим. Така роздвоєність деколи заходить настільки далеко, що доводить до прямої конфронтації з Божою волею та свідомого протистояння їй.
Цікаво, що знову ж таки, на противагу своїм провідникам, простий народ розуміє Божу дію краще і, в цій ситуації, не дає їм легко й відкрито виступити проти Ісуса. Простий народ тут, зауважмо, – не якась певна соціальна верства, а ті люди, котрі сприймають Бога чистим і простим серцем, щиро й без егоїстичних міркувань слідують за Божим покликом.
Цей уривок учить нас пильнувати своє серце, щоб у нього не закралася самовпевненість, переконання, що ми достеменно знаємо дороги Господні. Він вчить зберігати здатність відкриватися до нового, дивуватися, не зупинятися на досягнутому. Вчить будувати своє життя не довкола своїх «досягнень» і «здобутків», а в простоті й відкритості до плану Божого для нашого життя та життя людей, серед яких ми живемо.
P.S. Інші мої думки про цю притчу є на цьому блозі за наступним посиланням: http://slovobozhe.blogspot.com/2011/09/21-33-42.html



[i] Wright N. T. Jesus and the Victory of God. Minneapolis: Fortress Press, 1996. (Christian Origins and the Question of God. vol. 2). – P. 498.
[ii] Wright N. T. Luke for Everyone. Westminster John Knox Press, 2004. Kindle ed. P. 237.
[iii] Wright N. T., Ewans C. A. Jesus, The Final Days: What Really Happened. Kindle loc. 87133.
[iv] Blomberg C. L. Interpreting the Parables. – Downers Grove, Ill., 1990. – P. 249.